Учта для гайвороння - Джордж Мартін

— Ми позавчора на кількох натрапили, — відповів Хайме.

Повішених на дикій яблуні знайшли розвідники Аддама Марбранда. Пики в них зчорніли, тіла висіли роздягнені, кожному в рота запхали яблучко-кислицю. На жодному не було поранень — вочевидь, вони здалися без бою. Дужий Вепр особливо з того лютував і обіцяв криваву відплату невідомим, які розвісили чесних вояків, наче забитих свиней.

— Може, розбійники, — мовив пан Давен, почувши оповідь Хайме, — а чи й ні. Тут досі загони північан никають. Та й річкове панство… хай вони зігнули коліна, проте серця в них, здається мені, досі ще вовчі.

Хайме скоса зиркнув на двох молодших зброєносців, які совалися коло жарівниць і прикидалися, що не слухають. Левис Дудар і Гарет Пужел були синами річкових князів. До обох він щиро заприязнився і навіть думати не хотів, щоб віддати котрогось панові Ілину.

— Зашморги нагадують про Дондаріона.

— Пхе, наче лише твій князь-блискавка вміє накинути на шию мотузку! Ой, краще не починати про того Беріка. Він тут, він там, він усюди… та коли вишлеш по нього погоню, зникає, наче роса на сонці. Річкові пани йому допомагають, навіть не сумнівайся. Порубіжному приблуді, хто б подумав! Одного дня чуєш, що він мертвий, а наступного вже патякають, що його вбити не можна! — Пан Давен поставив кухля. — Розвідники доповідають про вогні вночі на високих місцях. Вартові вогні, кажуть вони… так, наче навколо нас кільце спостерігачів. І в селах вогні палають. Якийсь новий бог, начебто…

«Та ні, навпаки. Дуже старий.»

— Разом з Дондаріоном мандрує Торос — отой гладкий мирійський жрець, що полюбляв пити з Робертом. — Золота правиця лежала на столі. Хайме торкнувся її й задивився, як золото мерехтить у тьмяному світлі жарин. — Коли буде треба, то дамо ради й Дондаріонові. Але спершу Чорноструг. Він має зрозуміти, що його справа безнадійна. Ти пробував з ним розмовляти?

— Пан Риман пробував. Поїхав до брами добряче напідпитку, харапудився там, погрози кидав. Чорноструг вийшов на мур на якусь хвилину. Сказав, що красних слів на гидких людців не витрачатиме. По тому пустив стрілу в крижі Римановій кобилі. Коняка стала дибки, Фрей упав у багно, а я зі сміху трохи не обісцявся. Правду кажучи, якби я сидів у замку, то пустив би стрілу Риманові просто в брехливу горлянку.

— Вдягну ринграфа, як піду на перемови, — злегка посміхнувся Хайме. — Запропоную щедрі умови.

Якщо скінчити облогу, не проливаючи крові, то ніхто не скаже, що він здійняв зброю проти дому Таллі.

— Чини як хочеш, пане брате, але сумніваюся, що слова здобудуть нам перемогу. Боюся, доведеться таки брати замок приступом.

Зовсім нещодавно Хайме першим вітав би такий спосіб. В кожному разі, неможливо сидіти два роки попід мурами замку, чекаючи, поки Чорноструг зголодніє.

— Хай що ми вирішимо робити, треба поспішати, — відповів він панові Давену. — Моє місце — у Король-Березі, коло престолу і короля.

— Та вже ж, — буркнув родич. — Твоїй сестрі ти конче потрібен, хто б казав. Але навіщо вона відіслала Кевана? Я гадав, вона його поставить Правицею.

— Дядько не схотів прийняти посаду.

«Бо не такий сліпий, як я.»

— Оборонцем Заходу треба бути Кеванові. Або тобі. Не те щоб я зневажав зроблену мені честь, авжеж ні, та наш дядько вдвічі за мене старший і досвідченіший у справах війни. Маю надію, він знає, що я тут ні до чого — я цього уряду не просив.

— Знає.

— Як ся має Серсея? Така ж вродлива?

— Аж сяє красою. — «А під нею ховає гнилля.» — Наче щире золото. — «Облудне золото, дурити йолопів.»

Уночі йому наснилося, як він застукав сестру під Місячком. Блазня він убив, а сестрі потрощив зуби на скалки золотою рукою — так само, як Грегор Клеган бідолашній Пії. Уві сні Хайме завжди мав дві руки, і одну з них — золоту, що працювала не гірше за живу.

— Що скоріше покінчимо з Водоплином, то швидше я повернуся до Серсеї, — мовив Хайме.

Що він робитиме далі після повернення — того Регіментар Королегвардії наразі й сам не знав. Він пробалакав з родичем ще годину, доки Оборонець Заходу нарешті не вирішив відкланятися. По тому Хайме причепив золоту руку, накинувся брунатною киреєю і пішов гуляти серед наметів.

Правду кажучи, таке життя йому подобалося; серед вояцтва він почувався вільніше і зручніше, ніж при дворі. Та й вояки, належно шануючи лицаря, аніскільки з ним не бентежилися. Біля одного багаття трійко арбалетників поділилися з ним шматком упійманого і спеченого зайця. Біля іншого молодий лицар спитав поради, як найкраще захищатися від важкого келепа. Коло річки Хайме подивився, як дві пралі герцюють на мілкій воді верхи на плечах двох щитників. Дівчата були добряче напідпитку, вщент розхристані, реготали на весь голос і тицяли одна в одну згорнутими у сувої киреями замість списів. До забави їх підохочували з тузінь інших вояків. Хайме поставив мідяка на білявку, що сиділа на плечах Любчика Рафа, і попрощався з монетою, коли вершниця з конем гучно ляпнулися вдвох у воду між очерету.

За річкою вили вовки; вербовим гайком пробігав вітер, змушуючи гілки ворушитися і шепотіти. Хайме знайшов пана Ілина Пейна на самоті коло намету — той саме налощував бруском обіручника.

— Ходімо! — покликав він.

Мовчазний лицар підвівся, слабенько всміхаючись. «Вже наперед смакує, — зрозумів Хайме. — Ач яка йому розвага — щоночі мене принижувати. А якби зовсім убив — то, мабуть, і затанцював би!»

Хайме подобалося думати, що він потроху вдосконалює навички бою. На жаль, покращення відбувалося надто повільно і коштувало свою ціну — під бляхами, вовною та вивареною шкірою Хайме Ланістер скидався на ковдру з синіх латок, помережану червоними саднами, порізами та ціпками.

Виводячи коней з табору, лицарі натрапили на вартового, який завимагав спинитися і показати себе. Хайме ляснув хлопця по плечі золотою правицею.

— Молодець, пильнуй! Тут навколо вовки блукають.

Вони рушили назад уздовж Червонозуба до руїн спаленого села, які проминули того ж полудня. Саме там лицарі й станцювали свій нічний танок,