Учта для гайвороння - Джордж Мартін
Пан Ілин наче підслухав його думки. Він недбало відбив останній удар Хайме і у відповідь розпочав таку навалу, що загнав Хайме у річку, де з-під того вислизнув чобіт. Битва скінчилася на колінах, з мечем мовчазного лицаря коло горла, а його власним — загубленим у очереті. У місячному світлі віспини на Пейновому обличчі скидалися на чорні провалля. Він видав те клекотіння, яке в нього мало означати сміх, і підняв меча від горла Хайме вище, спрямувавши між вуст. А тоді ступив назад і вклав клинок до піхв.
«Я б краще показав себе з хвойдою на плечах проти Любчика Рафа» — подумав Хайме, струшуючи річкове багно з визолоченої руки. Раптом йому закортіло відірвати її геть і жбурнути в річку — однак вона мало на що годилася… та й лівиця була не надто корисніша. Пан Ілин пішов до коней, лишивши Хайме спинатися на ноги на самоті. «Ну хоч ніг досі маю дві, дяка і на тому.»
Останні два дні подорожі були холодні й вітристі. Вітер буяв серед гілля у голому чорному лісі, низько схиляв річковий очерет уздовж Червонозуба. Навіть у зимовому строї Королегвардії Хайме відчував на собі залізні зуби того вітру, їдучи поруч зі своїм братом у других, Давеном. Майже надвечір перед ними нарешті показався Водоплин — на вузькому розі землі, де зливалися разом води Перекату і Червонозубу. Замок дому Таллі скидався на великий кам’яний корабель з носом, обернутим униз течією. Мури з пісковика огортало червоно-золоте сяйво; Хайме вони здалися вищими й товстішими, ніж йому пам’яталося. «Цей горіх легко не розколеться» — похмуро подумав він. Якщо Чорноструг не послухає голосу розуму, доведеться порушити обітницю, складену перед Кетлін Старк, на користь обітниць, які він дав своєму королю.
Наплавна загорожа через річку і три великі табори обложного війська були саме такі, як йому описав родич. Табір пана Римана Фрея на північ від Перекату був найбільший і найбезладніший. Над наметами височіла велика сіра шибениця заввишки з добрячу метавку-журавель. Під шибеницею стояла поодинока постать із зашморгом на шиї. «Едмур Таллі.» Хайме відчув напад жалю. «Стояти отак день у день, з мотузкою на шиї… легше вже один раз втратити голову.»
Позаду шибениці безладно розкинулися намети і вогнища. Паничі Фреї та їхні лицарі поставили собі шатра у зручному місці вгору течією від ровів-нужників; далі внизу купчилися хижі з глини та соломи, вози та гарби.
— Пан Риман не хоче, щоб його хлоп’ята нудилися. Отож привіз їм хвойд, півнів для боїв та вепрів, котрих цькують собаками, — розповів пан Давен. — А собі навіть співця завів! Віриш, наша тітка привезла з Ланіспорту не абикого, а Биха Білосміха. То й Риман мусив мати співця, хоч ти лусни. Скажи мені, брате: може, нам загатити річку і потопити увесь той набрід, га?
Хайме помітив, як за зубцями стін рухаються лучники. Над ними вітром летіли прапори дому Таллі — срібний пструг у стрибку на смугастому черлено-лазуровому тлі. Але над найвищою баштою майоріла інша корогва — довге біле полотно з лютововком дому Старк.
— Коли я вперше побачив Водоплин, то був зброєносцем, зеленішим за літню траву, — розказав Хайме родичеві. — Старий Самнер Кракегол надіслав мене з посланням, про яке божився, що його не можна довірити крукові. Князь Гостер, обмірковуючи відповідь, затримав мене у гостях на два тижні, і кожної трапези садовив коло своєї доньки Лізи.
— Не диво, що ти вдяг біле. Я б іще не те нап’яв, аби від неї сховатися!
— Та ні, Ліза тоді була ще нівроку.
А правду кажучи, навіть вельми гожа: ніжне личко, ямочки на щічках, довге рудаво-брунатне волосся. «Але занадто вже ляклива. Зав’яже собі язика і мовчить. А тоді раптом починає хихотіти. І ані краплі Серсеїного вогню.» Старша Лізина сестра зацікавила його більше, проте Кетлін вже пообіцяли якомусь північанинові, спадкоємцеві Зимосічі. Але жодна дівчина у тому віці не вабила Хайме так, як видатний Гостерів брат, чиї звитяги на Порогах у війні проти Дев’ятишагових Королів уславили його на все Семицарство. За столом Хайме геть забув про бідолашну Лізу і вимагав від Бріндена Таллі все нових та нових оповідок про Маелиса Мерзенного та Гебанового Князя. «Пан Брінден тоді був молодший, ніж я зараз, — подумалося Хайме, — а я — молодший за Пека.»
Найближчий брід через Червонозуб знаходився вище від замку за течією. Щоб досягти табору пана Давена, вони мусили проминути становисько Емона Фрея, потім шатра річкового панства, що зігнуло коліна і повернулося до королівського миру. Хайме побачив кольори Ликастра і Ванса, Кореняка і Добручая, жолуді дому Рідколіс і діву-танцівницю князя Дударя. Але замислитися його змусили прапори, яких він не побачив. Ніде не виднілося срібного орла Малістерів, ані червоного огиря Бракенів, ані вербового дерева Ригерів, ані сплетених змій Пужелів. Усі згадані пани відновили свої присяги Залізному Престолові, але жоден не з’явився до облоги. Хайме знав, що Бракени саме б’ються з Чорнолісами, і це вибачало їхню відсутність. Щодо решти…
«Наші нові друзі — не друзі взагалі. Вірність стікає їм шкірою, не всотуючись.» Тому Водоплин і треба скорити якнайскоріше — що довше триває облога, то більше заохочуються інші непокірні, на кшталт Титоса Чорноліса.
При броді пан Кенос із Кайсу дмухнув у Ріг Герока. «Мабуть, і Чорноструга зараз на мури винесе.» Пан Гуго і пан Дермот очолили перехід через річку, плюхаючи крізь каламутну брунатно-руду воду. Над головами вони везли білий прапор Королегвардії та Томенового оленя з левом, що гордовито плескали на вітрі. Решта валки теж не пасла задніх.
Ланістерівський табір бринів піснею дерев’яних стукачок; там будували новий гуляй-городець. Два інших стояли вже готові, наполовину вкриті вогкими кінськими шкурами. Між ними стояв рухомий стінолам — стовбур дерева з гартованим у вогні гострим кінцем, підвішений на ланцюгах під дерев’яним дахом на колесах. «Здається, братик тут часу не гаяв.»
— Пане, — запитав Пек, — де вам поставити намет?
— Отам на горбку, — вказав Хайме золотою рукою, не дуже придатною для такої справи. — Там обоз, отут конов’язі. До вітру ходитимемо туди, де мій братик люб’язно викопав нужники. Пане Аддаме, огляньте межі табору! Ви маєте гостре око на слабкі
