Учта для гайвороння - Джордж Мартін
Для самого Роберта тих ночей ніколи не було на світі. Вранці він нічого не пам’ятав — якщо не прикидався. Якось одного разу, на перший рік їхнього шлюбу, Серсея насмілилася висловити вранці своє незадоволення.
— Ви зробили мені боляче, пане чоловіку! — поскаржилася вона.
Роберт мав совість присоромитися і зашарітися.
— То не я, пані дружино, — промимрив він похнюплено, наче хлопчисько, спійманий на крадіжці пундиків з кухні. — То вино. Я п’ю забагато вина.
І потягся за рогом пива — запити своє зізнання. Коли він здійняв ріг до вуст, королева щосили кинула свій власний йому в обличчя — так, що аж надколола зуба. За кілька років на бенкеті Серсея чула, як чоловік розповідає служниці, що пошкодив того зуба у битві. «Наш шлюб таки був битвою, — подумала тоді вона. — Хоч тут він не збрехав.»
Зате брехав у всьому іншому, де й коли тільки міг. Серсея була переконана: чоловік добре пам’ятав, що робив з нею вночі. Вона бачила це в його очах. Роберт лише прикидався, що забуває — так йому було легше, ніж визнавати свій сором. Адже глибоко в душі Роберт Баратеон був жалюгідний боягуз.
З плином часу його хтиві напади ставалися дедалі рідше. Наприпочатку шлюбу він брав її у ліжку принаймні раз на два тижні; наприкінці цього не ставалося і раз на рік. Але зовсім Роберт спроб не припиняв — рано чи пізно наставала ніч, коли він впивався вином і приходив вимагати своє подружнє право. Що соромило його при світлі дня, те дарувало насолоду в пітьмі ночі.
— Моя королево? — перепитала Таена Добромир. — Якісь дивні у вас очі. Чи вам, часом, не зле?
— Та ні, я просто… згадую. — Серсеї всохла горлянка. — Ви добра подруга, Таено. Я не мала такої, відколи…
Раптом хтось затарабанив у двері.
«Знову?!» Настійливе грюкання змусило її здригнутися. «Чи не напала на нас іще якась тисяча кораблів?» Серсея вдягла халат і пішла подивитися, хто там.
— Даруйте, ваша милосте, за клопіт, — мовив стражник за дверми. — Там унизу пані Стокварт благає прийняти.
— Цієї години?! — визвірилася Серсея. — Чи не з’їхала Фалиса з глузду? Скажіть їй, що я сплю. Скажіть, що добрий люд на Щитових островах ріжуть залізняки. Скажіть, що я пів-ночі не могла лягти. Прийму її вранці.
Стражник завагався.
— Коли ласка вашої милості… недобре їй. Геть недобре, перепрошую пані королеву.
Серсея насупилася. Напевне, Фалиса примчала повідомити про смерть Брона — навіщо ж іще?
— Гаразд. Я мушу вдягнутися. Відведіть її до світлиці, хай почекає.
Коли пані Добромир спробувала підвестися і рушити услід, королева заперечила:
— Ні, залиштеся. Хоч комусь із нас треба відпочити. Я скоро повернуся.
Обличчя пані Фалиси було побите і напухле, очі — червоні від сліз. Нижню губу їй розсікли, одяг забруднився і розірвався.
— Боги святії! — прохопилася Серсея, коли впустила Фалису до світлиці й зачинила двері. — Що вам зробили з обличчям?
Фалиса, здавалося, навіть не почула.
— Він його вбив! — заскиглила вона тремтливо. — Мати Небесна, змилуйся, він… він…
Слова потонули у хлюпанні, все тіло Фалиси шалено затрусилося. Серсея налила келих вина і пхнула до рук заплаканої жінки.
— Випийте. Вино вас угамує. Ось так. Іще трохи. Припиніть рюмсати і розкажіть, навіщо приїхали.
Щоб видобути з Фалиси розповідь, королеві знадобилася решта глека. Коли ж нарешті вона дотямила, що до чого, то не знала, сміятися їй чи лютувати.
— Лицарський двобій, — повторила вона. «Невже у Семицарстві нема на кого покластися? Невже тільки в мене на всьому Вестеросі лишилася крихта розуму?» — Ви кажете, що пан Балман викликав Брона на лицарський двобій?!
— Він сказав, що це буде д-дуже п-просто. Спис — л-лицарська зб-броя, а Б-брон — несправжній лицар. Б-балман сказав, що виб-б’є його з сідла і д-доріже на землі.
Брон і справді не був лицарем — тут бабисько не збрехало. Брон був загартований у безлічі битв шибайголова. «Твій недоумкуватий чоловік сам собі проказав смертний вирок.»
— Пречудовий задум. Чи не можна дізнатися, якої саме миті він зійшов на пси?
— Б-брон увігнав списа в груди б-бідолашному Б-балмановому коневі. Б-балман, він… зламав собі ноги, коли падав. І так болісно кричав…
«Еге ж, сердюки якраз із тих, що зглянуться на крики болю» — трохи не прохопилася Серсея.
— Я просила вас влаштувати прикру несподіванку на полюванні. Випадкова стріла, падіння з коня, розлючений вепр… стільки є способів мисливцеві загинути в лісі на ловах. Для жодного з них не потрібен лицарський спис!
Але Фалиса, здавалося, не чула.
— Коли я спробувала побігти до мого Балмана, він… він ударив мене в обличчя. А потім змусив мого пана зізнатися. Балман благав, щоб йому прислали маестра Френкена, але сердюк, він… він…
— Зізнатися? — Серсеї геть не сподобалося вимовлене дурепою слово. — Сподіваюся, ваш відважний пан Балман утримав язика за зубами.
— Брон устромив йому кинджала просто в око! А мені сказав забратися зі Стокварту до заходу сонця, бо інакше мене спіткає та сама доля. Ще сказав, що пустить мене по колу на розвагу замковій варті, якщо та не гидуватиме. Коли я наказала схопити Брона, один із його лицарів мав нахабство відповісти, що мені краще послухатися пана князя на Стокварті. Чуєте, він назвав його князем на Стокварті!
Пані Фалиса щосили вчепилася королеві у руку.
— Хай ваша милість дадуть мені лицарів! Сотню лицарів. І ще арбалетників. Тоді я заберу свій замок назад. Стокварт належить мені! А я не змогла забрати навіть одяг! Брон сказав, що тепер він належить його дружині. Усі мої шовки, оксамити…
«Твоє ганчір’я — це найменший з твоїх негараздів.» Королева висмикнула пальці з вологої долоні нічної гості.
— Я попрохала вас задмухнути свічку і тим посприяти безпеці короля. Натомість ви линули на неї дзбан шал-вогню. Чи згадував ваш недолугий Балман моє ім’я? Скажіть, що воно не пролунало вголос.
Фалиса облизнула губи.
—
