Житіє моє - Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова
В Інгерніці Фінкаун — щось на кшталт історичної аномалії, древнє місто, яке майже не зазнало руйнувань. Таке чудо пояснюється двома обставинами: практично моментальна загибель місцевого населення в момент падіння Ґірейна і одіозне багатство столиці старого Інґерланда. Коли політична ситуація трохи стабілізувалася (в смислі — несамовиті прихильники короля вимерли), юрми чорних магів потягнулися сюди за майном загиблих містян. Заняття виявилося настільки вигідним, що нежитів, які поховалися по руїнах, просто затоптали. Правда, після відновлення столиця залишалася столицею недовго: комусь заважали спати думки про небіжчиків, хоча, на мій погляд, жити під знаком Чуми — набагато більш нервове заняття. Уряд переїхав у Хо-Карг, від чого, на мій погляд, Фінкаун лише виграв.
Замок на пагорбі був дуже старим. Колись він слугував резиденцією монархам, потім — домівкою Інквізиції, а тепер належав місцевому відділку НЗАМПІС. Кмітливі міщани охрестили стару фортецю Домом Короля, і, треба визнати, назва прекрасно описувала дійсність.
З вікна мого номера відкривався прекрасний вид на цю історичну пам’ятку — крізь мереживо паровозних димів (готель був розташований поруч з сортувальною станцією). Супроводжуючий із НЗАМПІС щось цвірінькав про свої помилки і проблеми з бронюванням, але я його майже не слухав — рахував паровозні гудки. Кожна трель була неповторним звуковим паспортом відповідного агрегату. Прямо зараз там каталися три невеликих маневрових паротяги (тритактний свисток), щебетання яких безцеремонно обірвав шестикратний рев. Я мало з вікна не вискочив! Це ж ВІН, останній шедевр алхімії, могутній локомотив з парогенератором і електричною передачею зусилля на вісь!!! Швидкість цього чудовиська обмежувалася лише радіусом залізничної колії, а довжина потяга — міцністю зчіпок. Що поробиш, предки не страждали надлишком фантазії і не заклали в залізницю належного запасу міцності.
Я швиденько виштовхав за двері набридливого чиновника і завалився спати під невмовкаючий стукіт коліс і гуркіт сортувальної. Всю ніч мене заколисував улюблений дитячий сон з паровозиками і мною в ролі машиніста. Барвисті вагончики котилися пагорбами Краухарда під найнеймовірнішими кутами, а шум потягів підозріло нагадував торохтіння дядькової вантажівки. Під ранок Шерех вирішив теж відмітитися, і над долинами моїх снів з басовитим гулом промчав летючий агрегат з древніх часів. Техномагія, однак. Добре!
Зранку виявилося, що слухати чиновника треба було уважніше — так круто я ще ні разу не попадав.
Місце, де мені належалося отримати подальші інструкції, виявилося банкетною залою, де ось-ось мав початися прийом. Я стояв поряд з мотоциклом у своїх похідних штанях, бутсах на шнурівці і плащі з зав’язками, з тихим відчаєм розглядаючи дорогі костюми і вечірні сукні гостей. І, що найпротивніше, у мене не було найменшого уявлення, кого там шукати і що робити, якщо ми так і не зустрінемося. А якщо повертатися в номер, то це зайва година, і все-одно я буду виглядати, як нечепура. Де в Фінкауні за півгодини знайти фрак? І скільки це буде коштувати?…
Звичайна людина би впала у відчай, білого би трафив шляк, але чорного такими дурницями не проймеш.
Та якого Шереха? Хто мені казав, що некроманти — мужики з дивацтвами? Ну і фіг! Вони самі вині, що підіслали мені вчора ввечері слабоумного.
Я кинув на себе чистяче прокляття, підв’язав окуляри до верхнього ґудзика безрукавки і рішучим кроком рушив досередини. Видно, чогось такого від деяких гостей і чекали, бо швейцар навіть не поморщився, а поклонився мені так само поважно, як і всім іншим:
— Радий вітати вас на третьому щорічному симпозіумі з проблем прикладної магії, сер! Реєстрація учасників за стійкою справа.
Я почимчикував до стійки і з деяким здивуванням отримав готовий бейджик зі своїм іменем і вказівкою «секція номер п’ять». Так, глядиш, мені ще і доповідь доведеться робити. Цікаво, про що? Я начепив бейджика поверх окулярів (більше не було де) і націлився в бік багатообіцяючого подзенькування.
Атмосфера навколо була якась не дуже робоча. Народ шпацирував паркетом, збирався купками, вітався, знайомився і щось обговорював. Епіцентром руху слугував довгий ряд столиків, заставлених тарілками, тацями і пірамідками кришталево-сяючих фужерів.
О, це по-нашому! Ніяких привітальних промов, спочатку фуршет, потім — балаканина. Я навалив на таріль кошичків з салатами і спробував знайти серед напоїв щось міцніше за мінералку (знав би — з собою би приніс). Над столом кріпився стенд з розписаними місцем і часом засідання кожної секції.
— Зробив би диплом у Чарака, був би зараз на самому вістрі прогресу.
П’ята секція називалася «Проблеми ретроспективної анімації», а ззаду до мене підкрався Сатал.
— Добрий день!
Улюблений вчитель виглядав просто шикарно в своєму темно-сірому костюмі (схоже, я єдиний приперся сюди в шкірі). Радувало, що коментувати мій зовнішній вигляд ніхто собі не дозволив: видно, любителям прикладної магії вже доводилося зустрічатися з магами бойовими. Всі делегати спокійно займалися своїми справами, і лише якийсь маніячного вигляду дідок витріщався на мене так, наче миша побачив. Я втупився йому в очі у відповідь, з тихим злорадством очікуючи, коли чому доведеться відступити: битися в такому людному місці жоден чорний собі не дозволить. Життєвий досвід підказував мені, що загравати з агресивним бувалим чаклуном сенсу нема: конфлікту цим не зупиниш, але сам будеш почуватися, як опльований. Дідок набурмосився і чітко промовив «Хах!» Старий маразматик! Преться до мене, вирішив познайомитися.
— Пане Сатал.
— Пане Аксель. Мій учень — Тангор.
Образливо, звичайно, коли тебе представляють як підмайстра, але це краще, ніж залишитися зі старим досвідченим чаклуном сам-на-сам. Я посміхнувся з такою міною, за яку навіть власному відображенню в дзеркалі хочеться начистити пику, і проспівав:
— Добрий день!
Дідок холодно прищурився:
— Переграєш. — І вже Саталові: — Такий самий нахаба, як і його батько! Хоч вони, здавалось би, майже незнайомі.
— Спадковість, — знизав плечима любий вчитель.
Дідок фиркнув, розвернувся і, не прощаючись, рушив теребити нерву комусь ще. Ото мені не щастить на знайомства…
— Заздрить, — констатував Сатал. — Він до Михандрова рік з лишком підходи шукав, а ти за місяць впорався.
— Шкода, ніхто про це не знає.
— Жартуєш? Шоб Аксель визнав, що прийняв допомогу від Тангора? Та він скорше вдавиться!
— А чого так? — Мене почало дратувати таке ставлення. Да, я вже чув про бурхливе минуле моєї родини. Але коли це було!
Сатал акуратно повернувся спиною до проходу і стишеним голосом почав віщати:
— Твій дідусь його два роки в кайданах протримав за якийсь кримінал, і думаю, кайданами все не обмежувалося. З того часу Аксель законослухняний до противного, але жоден колишній інквізитор в його регіоні надовго не затримується. А твій батько зайняв посаду координатора одночасно з ним. Уловив?
Я уловив: крута суміш і заздрощів, ненависті і ущемленого самолюбства чітко вела