Патя в світі Галілео. Боротьба за виживання - Любава Олійник

Якщо він думав, що це мене заспокоїть, то аж ніяк. Всі ці події вивели мене з себе. Я лише починала сердитися, а в такі моменти я ставала борзою, самовпевненою і навіть нахабною.

— Лео, будь добрий, скажи усе як є. Давай підпишемо договір, обговоримо деталі і приступимо до вирішення питань, які потребують моєї участі, — я дійсно осміліла і навіть підійшла до Лео з викликом. — Я дуже втомилася і хочу навести лад хоча б у своїй голові. Окрім того, мені хочеться бодай якоїсь конкретики. Я тут майже цілий день безцільно тиняюся, як бомж. Дозволь тобі нагадати, що я — Патя Швець, учениця одинадцятого класу, неповнолітня, яка пропала невідомо куди. Як ти думаєш, що подумають мої рідні, коли дізнаються про моє зникнення?

— Та не гарячкуй, давай спокійно все обговоримо, — він натиснув кнопки на вмонтованому екрані, і за кілька секунд відчинилися двері і в’їхала платформа з столиком та наїдками.

В іншому кутку лежали крісла-мішки, які я чомусь не помітила раніше. Лео розмістив крісла наволо столика і жестом запропонував вмоститися. Що ж, все одно розмови не уникнути, та й навіщо далі відтягувати. Треба просто зібратися з думками і діяти.

— Патя, я пропоную поговорити чесно і відверто, як то кажуть, «по душам». Щоб ми довіряли один одному. Ми з Галею та Глібом є, по суті, найближчими людьми. Гліб є моїм другом з дитинства, і між нами ніколи не було жодних непорозумінь. Щодо Галі — тут не все так однозначно, але мені й самому слід в цьому розібратися. Вона є сестрою Гліба і з ранніх років була з нами всюди, тож і зараз мені є дуже близькою людиною, — почав Лео, намагаючись створити атмосферу довіри.

— Я зрозуміла, Лео. Але ти так і не відповів на моє питання, тож задам його втретє: де зараз знаходяться Гліб та Галя? — наполягла я.

— Я думав, ти знаєш. Галі зателефонувала мама і повідомила дуже неприємну новину. Їх батько при смерті. Зараз він перебуває в лікарні. Він отримав інсульт, а у його випадку це рівноцінно смертному вироку, — пояснив Лео, дивлячись мені в очі.

— Чому? Зараз ці недуги добре лікуються, особливо якщо вчасно діагностувати, — промовила я очевидні речі, проте хвилювання було присутнім.

— У Генадія Івановича вже кілька років невиліковна хвороба, яка вражає внутрішні органи, рак. З цією недугою він бореться, проте будь-які супутні хвороби зумовлюють прогрес раку. Не хочу нічого прогнозувати, але стан у їхнього батька досить важкий. Скільки часу займе їх перебування на Землі — невідомо. Хоча, у будь-якому випадку, вони можуть ненадовго завітати сюди, — відповів Лео.

Так ось чому Гліб змінився в обличчі і так швидко покинув цей світ. Він дійсно переймається за батька, та й мене не хотів засмучувати. З одного боку, я відчула полегшення, адже зникли усі безпідставні хвилювання щодо його відсутності. Проте, з іншої сторони, я хвилювалася за нього та його батька, хоч би йому допомогли. Здавалося, що все навколо перетворилося на якийсь жахливий сон.

Мої роздуми про Гліба та його рідних перервав Лео. Він знову звернув на себе увагу, беручи зі столу закуски. На невеличкому столі на колесах були шашлик курячий на шпажках, брускети з лососем, салат з куркою в тарталетках, мафіни з чорницями, фрукти та чайник-заварник з чашками. Загалом, це був повноцінний шведський стіл на кількох осіб. Якби не обставини, в яких я опинилася, а поруч замість Лео був би Гліб, то такий вечір міг би бути незабутнім. Тим паче, що панорама міста з його дивовижними різнобарвними супутниками була вкрай мальовничою.

Лео знову потягнувся до м'яса. Мабуть, зголоднів за весь день. Я й собі взяла сир з шинкою «задля годиться», налила теплого запашного чаю і стала очікувати продовження розмови. Напруження між нами потрохи спадало.

— Гаразд, Патя. Тепер до справи, — Лео відпив гарячого чаю, потягнувся за тарталеткою, проте продовжив бесіду. — Ми з Глібом мали розмову щодо тебе. Він мені натякнув, що ти йому небайдужа, тож можеш не хвилюватися з приводу моїх залицянь до тебе — їх не буде.

— Теж мені дивина. Що ще? — мені сподобалася його відвертість, він знову нагадав мені Гліба, не дивно, що й манери у них схожі.

— Сказав, що ти надійна і дуже розумна дівчина і зможеш нам допомогти з нашою планетою, — відповів Лео, дивлячись мені в очі.

— Овва! Аж так? А що з Галілео? Яка саме потрібна допомога? — поцікавилася я.

— Насправді, я навіть радий, що ми зараз розмовляємо удвох, без Галі. Адже вона не бачить жодних проблем, проте їх чимало… — відповів Лео.

Я пригадала розповідь Гліба. Він також звернув увагу, що з них обох Лео є адекватнішим, а Галя женеться за примарною одержимістю заповнити планету людьми.

— Наша планета потребує постійного живлення, яке забезпечується через мешканців. Тобто, чим більше людей та живих істот її населяє, тим більше енергії вона має. Тільки так ми можемо впроваджувати нові зміни. Проте, у цьому і проблема. До нас потрапляють зазвичай не зі своєї волі, а через квест, який вигадала Галя, — пояснив Лео.

Я підвела погляд на нього, адже знала, що і до появи квесту, на Галілео були мешканці, і вони теж потрапляли сюди не зі своєї волі. Очевидно, Лео зрозумів мене і продовжив.

— Опустимо деталі, знаю, що їх багато і не зовсім коректних, та все ж ми намагаємося роз’яснювати куди, для чого потрапила людина і які вона має можливості реалізації у нашому світі. А їх, повір, також достатньо, — сказав Лео.

— Вам потрібно змінити алгоритм потрапляння мешканців сюди. Це ж усе так просто! — вигукнула я.

— Невже? Що ти пропонуєш? — запитав він.

— Є кілька варіантів, але спершу я б хотіла дізнатися, чому саме планета живиться енергією людей. Чи можливо перейти на автономне чи природнє живлення? — поцікавилася я.

Лео замислився, але скоріше не через те, що мав сказати, а кόму. Він повагався, прокручуючи в голові можливі варіації та подальший хід, проте все ж продовжив, тим самим виявляючи мені повну довіру.