Перше Правило Чарівника - Террі Гудкайнд
Він відпустив її, явно збентежений, і все ж додав:
— Це не вестландці.
Річард зібрався йти далі, але Келен, взявши за руку, утримала його.
— Це ще не все.
Річард подумав, що йому не хочеться вислуховувати все до кінця, але кивнув, щоб Келен продовжувала.
— Жителі відразу ж стали виїжджати з міста, забираючи з собою все, що могли, хто — одразу, хто — на другий день, поховавши близьких. Вночі повернулися вестландці, людей п'ятдесят. Городян залишилося вже небагато. Вестландці сказали, що ховати їх ворогів забороняється, що трупи треба залишити звірам і птахам, для залякування всіх, хто чинить опір волі Вестланда. В покарання вестландці стратили всіх чоловіків, що залишилися, і навіть хлопчиків. — Келен не пояснила, як стратили, але Річард не хотів цього знати. — Цього хлопчика і старого вестландці не помітили, а то вбили б і їх. Жінок залишили в живих і змусили дивитися на страту.
— Скільки залишилося жінок?
— Не знаю. Небагато. — Келен знову озирнулася на місто, потім повернулася до Річарда. Очі її спалахнуло гнівом. — Солдати гвалтували жінок, навіть дівчаток. — Вона подивилася прямо йому в очі. — Всі дівчатка, яких ти там бачив, були згвалтовані принаймні…
— Вестландці не могли цього зробити!
Келен пильно дивилася на нього.
— Я вірю. Але тоді хто? І навіщо?
У Річарда в очах застигла біль.
— Чи можемо ми щось зробити для них?
— Наш обов'язок полягає не в тому, щоб захистити тих небагатьох, ми повинні врятувати всіх, хто живе і зупинити Рала. Нам не можна затримуватися на шляху в Тамаранг. Що б там не було, краще уникати проїжджих доріг.
— Ти права, — неохоче визнав він, — але мені це не до душі.
— Мені теж. — Обличчя її пом'якшало. — Річард, я думаю, вони в безпеці. Чиє б це не було військо, воно не стане випускати крупну здобич заради жменьки жінок і дітей.
Слабка це була розрада, адже вбивці стануть полювати ще за кимось від імені його батьківщини. Він знову подумав, як ненавидить тих, хто відповідає за все це. Адже в Хартленді найбільшою неприємністю для нього було підпорядкування брату, який його «виховував».
— Велике військо не буде йти по стежках крізь густий ліс, воно піде по дорогах. Але нам все одно краще пошукати на ніч притулок-сосну. Мало що може трапитися.
Вона кивнула.
— Річард, в моїй країні багато людей піддалися Ралу і вчинили жахливі злочини. Але хіба через це ти гірше про мене думаєш?
— Звичайно, ні, — спохмурнів він.
— І я б не стала гірше думати про тебе, будь це навіть вестландські солдати. Злочини, які тобі самому здаються жахливими, не падають на тебе, навіть якщо їх вчинили твої співвітчизники. Ми намагаємося зробити те, що робили колись наші попередники, Шукачі і Сповідниці, — скинути правителя. Тут ми можемо розраховувати тільки на себе. — Келен подивилася на нього вже знайомим йому поглядом — спрямованим у вічність. Річард зловив себе на тому, що стискає меч. — Можливо, настане час, коли ти залишишся один. Кожен з нас повинен робити все, що може. — Це говорила не Келен, а Мати-сповідниця. Нарешті вона відвела погляд, відвернулася і продовжила шлях. Річард щільніше закутався в плащ: йому було мерзлякувато, він відчував холод всередині і зовні.
— Це не вестландці, — пробурмотів він, слідуючи за нею.
— Гори! — Сказала Речел, і хмиз, обкладений камінням, спалахнув, опромінивши внутрішність притулок-сосни.
— Сьогодні нас тут ніхто не знайде, — сказала вона лялечці, прибравши паличку в кишеню і гріючи руки біля вогню. Сара, що лежала у Речел на колінах, нічого не відповіла. Вона замовкла з тих самих пір, як вони втекли із замку, так що Речел сама розмовляла з лялькою, роблячи вигляд, наче та відповідає їй і каже, що любить її. У відповідь на цю безмовність Речел обняла Сару.
Вона дістала з кишені жменю ягід і з'їла їх. Сара від ягід відмовилася. Речел взялася за засохлий сир. Все інше вона вже з'їла, звичайно, не рахуючи буханця. Але ж там захована шкатулка — значить, Їсти хліб не можна.
Речел дуже сумувала за Джіллером, але слід було чинити так, як він велів: кожен раз ночувати в новій притулок-сосні. Вона не знала, чи далеко втекла від замку, і продовжувала йти цілими днями, так що вранці сонце було у неї за спиною, а ввечері — перед очима. Це Речел засвоїла від Брофі. Він називав це «йти за сонцем». Напевно, зараз вона так і робила.
Раптом одна з гілок сосни заворушилася, як жива. Речел здивувалася. Але тут вона побачила чиюсь велику руку, а потім — клинок довгого меча. Вона завмерла на місці.
Незнайомець просунув голову всередину.
— Що таке? — Він посміхнувся.
Речел почула, як хтось схлипнув, і зрозуміла, що це вона сама. Потім поряд з головою чоловіка з'явилася жіноча голова. Жінка стала попереду. Речел притиснула Сару до грудей.
— Прибери меч, — сердито сказала жінка, — ти зовсім налякав дитину.
Речел притиснула до себе ляльку. Їй хотілося бігти, але ноги її не слухалися. Жінка влізла всередину, підійшла до Речел і опустилася біля неї на коліна. Чоловік теж влаштувався поруч. Речел подивилася на жінку і побачила, що у тої довге волосся Вона злякалася ще дужче і знову схлипнула. Ноги її підкосилися. Речел, притискаючи до себе вузлик з хлібом, притулилася до стовбура. Від жінки з довгими волоссям чекай біди. Дівчинка важко дихала, продовжуючи схлипувати, з усіх сил вчепившись за Сару. Вона злякано озиралася, вишукуючи можливість втечі.
— Я не зроблю тобі нічого поганого, — заговорила жінка. — Голос її був приємним, але принцеса Віолетта іноді обіцяла те ж саме перед тим, як вдарити. Жінка торкнулася руки Речел. Та скрикнула і відскочила.
— Будь ласка, — заплакала дівчинка, —
