Перше Правило Чарівника - Террі Гудкайнд

— Я не заподію вам зла, — лагідно сказав він. — Виходьте.

— Ти солдат Народної армії світу? Ви прийшли врятувати нас? — Запитала жінка.

Річард і Келен похмуро перезирнулися.

— Ні, — відповіла Келен. — Ми… просто подорожні.

У жінки було брудне заплакане обличчя. Темно-коричневе плаття було порване і пом'яте. Річард прибрав руку з меча, щоб не лякати незнайомку. Губи її затремтіли. Вона намагалася в потемках розгледіти обличчя подорожніх. Нарешті жінка махнула рукою іншим, показуючи, що можна виходити. Перед Річардом і Келен постали шестеро дітей — п'ять дівчаток, хлопчик — і старий зі старою. Діти тут же вчепилися за жінок, дорослі подивилися на Річарда і перевели погляд на його супутницю. Очі їх розширилися від страху і подиву, вони знову зіщулилися. Річард спершу здивувався, але потім зрозумів, куди направлені всі погляди — на волосся Келен.

Дорослі впали на коліна і опустили голови. Діти мовчки зарилися в спідниці. Покосившись на Річарда, Келен показала їм знаком, щоб вони встали.

— Встаньте, — звеліла вона, — не треба цього. Встаньте.

Збентежені, вони підняли голови і, дивлячись на руки Келен, неохоче корилися.

— Як скажеш, Мати-сповідниця, — промовила тремтячим голосом та, що була молодша. — Прости нас, Мати-сповідники, ми… тебе не впізнали… в цьому одязі. Прости нас, ми люди прості, вибач…

Келен м'яко перервала її:

— Хто ти?

Жінка низько вклонилася їй і так і залишилася стояти, зігнувшись.

— Я Регіна Кларк, Мати-сповідниця.

Келен взяла її за плечі і змусила випрямитися.

— Що тут сталося, Регіна?

Очі Регіни Кларк наповнилися слізьми, вона кинула переляканий погляд на Річарда. Келен теж подивилася на нього.

— Річард, — тихо сказала вона, — чому б тобі не вивести звідси старого і дітей?

Річард зрозумів, що жінки бояться говорити при ньому. Він подав руку зігнутому старому і вивів разом з ним на вулицю чотирьох дітей. Дві дівчинки, найменші, не захотіли йти. Келен знаком дала йому зрозуміти, що не треба наполягати.

Дітлахи сіли на східцях, притиснувшись один до одного, дивлячись перед собою незрячими очима. Ніхто не відповів Річарду на питання, як кого звуть. Якщо вони й дивилися на нього, то крадькома, злякано, бажаючи переконатися, що він до них більше не підійде. Старий, коли Річард запитав його ім'я, здається, не розчув.

— Ти можеш розповісти, що тут сталося? — Запитав Річард.

Той лише злякано подивився на дорогу.

— Вестландці…

Старий заплакав і більше не вимовив ні слова. Річард, боячись ще більше розтривожити його, замовк. Він запропонував старому шматок в'яленого м'яса, але той не взяв. Діти теж злякано відсмикували руки, коли Річард простягнув їм м'ясо, і він прибрав м'ясо в мішок.

Старша дівчинка, вже майже дівчина, дивилася на Річарда так, наче він міг вбити їх або з'їсти. Щоб не залякувати їх ще більше, Річард відійшов, підбадьорливо посміхнувся і пообіцяв, що нікого не зачепить. Здається, йому не повірили. Річард постійно озирався на двері. Йому було незатишно, він озирався, чекаючи Келен. Нарешті Келен з'явилася. Здавалося, вона з усіх сил намагається зберегти спокій. Річард піднявся, діти кинулися назад в укриття. Старий же залишився на колишньому місці. Келен взяла Річарда під руку і відвела в сторону.

— У них немає коней, — сказала вона, зосереджено дивлячись на дорогу, за якою вони прийшли. — По-моєму, нам краще йти лісовими стежками, а не великими дорогами.

— Келен, що трапилося? Що тут сталося?

Келен кинула гнівний погляд на криваві літери:

СМЕРТЬ ВСІМ, ХТО ПРОТИ ВЕСТЛАНДА.

Поки вони йшли по місту в сторону лісу, Келен розповідала.

— Сюди приходили посланці Даркена Рала і розповідали народові про його силу і славу. Вони бували тут часто, говорили в міській раді про блага, які принесе всім правління Д'хари, про любов Рала до всіх людей.

— Божевілля, — вимовив Річард хрипким шепотом.

— Тим не менш серця городян були покорені. Всі погодилися проголосити своє місто частиною території Д'хари. Сюди прийшла Народна армія світу. Солдати обходилися з городянами дуже шанобливо, купували у купців різні товари, щедро витрачаючи золото і срібло. — Келен показала на штабелі дощок під парусиною. — Посланці не обманули людей. Стали надходити замовлення на деревину, на будівництво якогось нового міста, де люди процвітали б під світлою владою Рала.

Річард здивовано похитав головою.

— А потім?

— Потім роботи на замовлення батька Рала стало більше, ніж могли виконати городяни. У роботу залучали все більше людей. Тим часом посланці попередили про небезпеку з боку Вестланда. Про те, що звідти загрожує небезпека Отцю Ралу.

— З Вестланда?! — Вигукнув Річард.

Вона кивнула.

— Тоді Армія зібралася йти. Солдати сказали, що повинні захистити від Вестланда інші міста, які присягнули на вірність Д'харі. Городяни благали залишити у них загін для захисту, і в нагороду за вірність їм залишили невеликий гарнізон.

Річард пропустив Келен вперед на стежку, і знову спантеличено подивився на неї.

— Так це зробила Армія Рала?

Стежка виявилася досить широкою. Келен почекала, поки Річард порівняється з нею, і лише потім відповіла:

— Ні. Вони кажуть, що деякий час все йшло добре. Але з тиждень тому на місто раптом напав загін вестландців. Вони повбивали всіх д'харіанців. Після цього вони стали шаленіти, вбиваючи всіх без розбору і грабуючи місто. Вбиваючи людей, вестландські солдати кричали, що так буде з усіма, хто піде за Даркеном або посміє чинити опір Вестланду. Вони пішли до заходу сонця.

Річард схопив Келен за плече і повернув до себе.

— Це брехня! Вестландці не могли цього зробити! Цього не могло бути!

Келен здивовано подивилася на нього.