Серафіта - Оноре де Бальзак

ступеня своєї внутрішньої досконалості, силу ангельських духів і, спрямовувана бажанням, що є менш недовершеним станом невідродженої духом людини, йде до надії, яка відкриває перед нею світ духів, потім вона приходить до молитви, що дає їй ключ до небес. Якому створінню не хотілося б бути гідним увійти в сферу розуму, що потайки живе любов’ю або мудрістю? На цьому світі впродовж свого життя ці духи лишаються чистими; вони не бачать, не думають і не говорять, як інші люди. Існують дві здатності сприйняття: одна внутрішня, друга зовнішня. Дух доходить до суті чисел, оволодіває ними повністю й знає їхнє значення. Він розпоряджається рухом і переноситься скрізь завдяки своїй всюдисущності. «Ангел, — за словами шведського пророка, — присутній в іншому ангелі, коли він цього хоче» («Ангельська мудрість»), бо він володіє даром відділятися від свого тіла й бачить небеса, як їх бачили пророки й сам Сведенборг. «У цьому стані, - писав він («Справжня релігія», 136), — дух людський переноситься з одного місця в інше, а тіло лишається в попередньому стані, в якому я перебував упродовж двадцяти шести років». Тож ми повинні добре розуміти біблійні слова, де говориться: «Мене забрав з собою дух». Ангельська мудрість у людській мудрості є тим, чим є численні сили природи в її дійстві. Все оживає, рухається й існує в духові, бо він міститься в Богові, це підтверджує такі слова святого Павла: «Ми живемо, діємо й містимося в Богові». Земля не ставить перед духом жодної перешкоди, так само, як у Слові Божому нема для нього жодної неясності. Божественність духа дозволяє йому зрозуміти Божу думку, сховану в словах, так само, як дух, що живе своїм внутрішнім світом, розуміє потаємний сенс, який приховують у собі всі речі нашого світу. Наука — мова поцейбічного світу, а любов — мова духовного світу. Тож людина більше описує, ніж пояснює, а ангельський дух усе бачить і розуміє. Наука засмучує людину, а любов підносить ангела. Наука ще шукає, а любов уже знайшла. Людина судить про природу, виходячи із своїх взаємин з нею, а ангельський дух судить про природу, виходячи із своїх взаємин з небом. Зрештою все на світі розмовляє з духами. Духи є в загадці гармонії творення; вони взаємодіють з духом звуків, з духом кольорів, з духом рослин; вони можуть розпитувати мінерал, а мінерал відповідає на їхні запитання. Що таке для них науки й скарби землі, коли вони в будь-яку мить охоплюють їх своїм поглядом, і хіба світи, про які так побиваються люди, не є для духів тією останньою приступкою, з якої вони невдовзі полинуть до Бога? Небесна любов і небесна мудрість дають про себе знати у них ореолом, що їх оточує і що його бачать тільки обранці. їхня невинність, що є зовнішньою формою невинності дітей, знає таке, чого зовсім не знають діти: вони невинні й кмітливі. «А невинність небес, — пише Сведенборг, — справляє таке враження на душу, що ті, кого вона любить, ціле своє життя зберігають до неї глибоке почуття захоплення, яке я теж відчув. Мабуть, досить, — ще писав він, — мати бодай крихітку здатності сприймати, що назавжди змінитися, бажати вирушити до неба й таким чином увійти у сферу Надії». Його доктрину про одруження можна викласти кількома словами: «Господь узяв красу, вишуканість життя чоловіка й переніс їх у жінку. Коли чоловік роз’єднаний з цією красою, з цією вишуканістю свого життя, він суворий, сумний і сердитий; коли ж він поєднує себе з ними, він веселий і повноцінний». Ангели завжди перебувають у найвищому стані краси. їхнє одруження відбувається таємничим чином. Цьому шлюбові, від якого не народжуються діти, чоловік дав розум, а жінка — волю: вони стають єдиною істотою, єдиною поцейбічною плоттю, потім вони, знову набувши небесної форми, здіймаються на небо. На цьому світі, в природному стані, взаємна схильність обох статей до втіх — це те, що приваблює, втомлює й викликає огиду; але у своїй небесній формі подружня пара, ставши одним і тим самим духом, знаходить у собі постійний привід до втіх. Сведенборг бачив це одруження духів, у яких, за словами святого Луки, нема ніяких весіль (XX, 35) і які надихаються тільки духовними втіхами. Один ангел згодився показати йому таке одруження й поніс його на крилах (крила — символ, а не земна дійсність). Він одяг його в свої святкові шати, і коли Сведенборг побачив себе вдягненим у сяйво, він спитав, навіщо це. «За цих обставин, — відповів ангел, — наші шати засвічуються, сяють і стають весільними». Тоді Сведенборг побачив двох ангелів, один з яких був з Півдня, а другий зі Сходу; ангел зі Сходу сидів на колісниці, в яку було запряжено двох білих коней, віжки на них відсвічували сяйвом ранкової зорі; одначе коли колісниці наблизились на небі до нього, то він більше не бачив ні їх, ні коней. Ангел зі Сходу у пурпурних шатах й ангел з Півдня в гіацинтових промчали, як два вихори, й злилися воєдино: один з них був ангелом любові, другий — ангелом мудрості. Проводир Сведенборга сказав йому, що цих двох ангелів пов’язувала на Землі внутрішня дружба й вони завжди були разом, хоч їх розділяли величезні простори. Злагода, що є сутністю добрих шлюбів на Землі, ні на мить не покидає ангелів на небі. Любов — світло їхнього світу. Вічне захоплення ангелів спричиняється тією властивістю, якою їх наділяє Господь, щоб вони приносили йому ту радість, яку самі вони відчувають від неї. Ця нескінченна взаємність і становить їхнє життя. На небі вони стають безсмертними, беручи участь у сутності Божій, яка сама себе породжує. Небеса, де живуть ангели, такі величезні, що коли б людина були наділена таким бистрим зором, яким є світло, що лине від Сонця на Землю, і коли б вона дивилася цілу вічність, її очі не знайшли б обрію для свого перепочинку. Тільки світло пояснює небесне блаженство. «Це випар Господньої чесноти, — пише Сведенборг («Ангельська мудрість», 7, 25, 26, 17), — чисте випромінення його сяйва, після якого наш найясніший день переходить у темряву. Це сяйво може зробити все, воно відновлює все й не вичерпує себе; воно оточує ангела й допомагає йому досягти Бога в нескінченних своїх утіхах, що самі по собі без упину помножуються. Це світло вбиває кожну людину, не готову сприйняти його. Ніхто ні на цьому світі, ні на тому не може бачити Бога й лишитись живим. Ось чому він і сказав: «Гора, де Мойсей розмовляв з Господом,