Серафіта - Оноре де Бальзак
— Ці таємниці не належать мені, - відповіла Мінна. — Біля неї я знаю все, а коли опиняюсь далеко від неї, не знаю нічого; в її товаристві я перестаю бути сама собою, коли ж покидаю її, забуваю геть усе про те чарівне життя. Побачення з цим демоном схоже на сон, від якого в мене лишаються тільки ті спогади, на які вона виявляє свою волю. Я могла чути біля неї ту музику, про яку розповідають дружини Банкера та Еріксона, але певне, її забула, розлучившись із Серафітою; я могла відчувати біля неї небесні пахощі, бачити чудеса, про що більше не маю жодного уявлення, повернувшись додому.
— Мене дуже дивує, що, відколи я вас знаю, ви страждаєте біля неї, - сказав пастор Вільфрідові.
— Біля неї! — вигукнув чужинець. — Вона ніколи не дозволяла поцілувати себе, навіть доторкнутися до неї рукою; коли вона вперше подивилася на мене, її погляд викликав у мене ніяковість. Серафіта сказала: «Ласкаво просимо, ви ж бо мали сюди прийти». Мені здалося, що вона мене знає. Я здригнувся. Страх примусив мене вірити їй.
— А мене — любов, — докинула Мінна не почервонівши.
— Ви не глузуєте з мене? — спитав Бекер, добродушно засміявшись. — Чи ти, дочко, не уявляєш себе духом любові, а ви, пане, духом мудрості? Пастор випив склянку пива й не помітив, як Вільфрід здивовано зиркнув на Мінну.
— Киньмо жарти, — провадив священик. — Мені стало дуже прикро, коли я дізнався, що сьогодні ці дві навіжені зійшли на верхівку Фальбергу. Та, мабуть, дівчата перебільшують, вони, певне, піднялися на якийсь звичайний пагорб. Адже дістатись до вершини Фальбергу неможливо.
— Тату, — схвильовано сказала Мінна, — я ж бо перебувала під владою демона, коли сходила з ним на Фальберг.
— Ось що важливо, — сказав Бекер, — Мінна ніколи не обманює.
— Пане Бекер, — озвався Вільфрід, — запевняю вас, Серафіта так мене зачаровує, що мені бракує слів, щоб описати ці чари. Вона відкрила в мені таке, про що лише я сам міг знати.
— Сомнамбулізм! — сказав старий. — До речі, про багато подібних навіювань пише Йоган Вір як про явища, що їх можна пояснити і які колись спостерігалися в Єгипті.
— Дайте мені почитати теософські твори Сведенборга, — сказав Вільфрід, — я хочу пірнути в цю безодню світла, ви викликали в мене спрагу до них. Пан Бекер простяг томик Вільфрідові, який одразу ж почав читати. Було близько дев’ятої години вечора. Служниця принесла вечерю. Мінна приготувала чай. Повечерявши, всі взялися кожен до своєї справи — пастор читав «Трактат про чари», Вільфрід заглибився в томик Сведенборга, а дівчина заходилася шити, поринувши в свої спогади. Це були норвезькі посиденьки, тихий, задумливий вечір, сповнений квітів під снігом. Ковтаючи сторінки пророка, Вільфрід жив тільки своїми внутрішніми чуттями. Час від часу пастор напівсерйозно-напівсердито кивав на нього Мінні, яка сумовито всміхалася. Мінні здавалось, що їй посміхалося обличчя Серафітуса, яке ширяло в клубах диму, що огортали всіх їх трьох. Годинник вибив північ. З гуркотом відчинилися вхідні двері, у вузькому передпокої, що розділяв двоє дверей, почулися важкі квапливі кроки переляканого дідугана. Потім до світлиці зайшов Давид.
— Біда! Біда! — закричав він. — Ходіть до нас, ходіть усі! Там розгулялися нечисті сили! Вони у вогняних мітрах! Адоніси, вертумни та сирени! Вони спокушають її, так само, як спокусили на горі Ісуса. Ходіть прогнати їх.
— Упізнаєте мову Сведенборга? Мені нічого додати! — засміявся пастор.
Але Вільфрід та Мінна із жахом дивилися на старого Давида з розкуйовдженою сивою чуприною й розгубленими очима, в якого тремтіли припорошені снігом ноги, бо він прийшов сюди без лиж; до того ж старий був такий збуджений, ніби його пригнав сюди нестримний вітер.
— Що сталося? — запитала Мінна Давида.
— Нечисті сили хочуть знову заволодіти нею.
Почувши ці слова, Вільфрід закліпав очима.
— Ось уже майже п’ять годин вона стоїть, підвівши вгору очі й простягши руку; вона страждає й волає до Бога. Я ж не можу дістатись до неї, бо пекло виставило за вартових вертумнів. Вони звели залізний мур між нею та її старим Давидом. Як я доберусь до неї, якщо їй буду потрібен? Допоможіть мені! Ходіть помоліться!
Страшно було дивитися на розпач цього старого.
- Її оберігає Боже сяйво. Але що буде, як вона поступиться перед насильством? — щиро запитав він.
— Тихо! Не плетіть нісенітниць, Давиде! Зараз ми все перевіримо. Ми проведемо вас додому, — сказав пастор, — і ви побачите, що у вас нема ні вертумнів, ні дияволів, ні сирен.
— Ваш батько сліпець, — прошепотів Давид Мінні.
Вільфрід, на якого читання першого трактату Сведенборга, що його він устиг пробігти очима, справило глибоке враження, вже прив’язував до ніг у сінях лижі. Мінна теж враз зібралася. Вони залишили далеко позаду двох старих і самі кинулися до шведського замку.
— Ви чуєте потріскування? — спитав Вільфрід.
— То на Фіорді тріщить крига, — відповіла Мінна. — Наближається весна!
Вільфрід змовчав. Прийшовши на подвір’я, вони не відчули, що їм не хочеться заходити до будинку.
— Що ви думаєте про неї? — спитав Вільфрід.
— Яке сяйво! — скрикнула Мінна, що стояла перед вікном світлиці. — Ось він! Ось він! Боже мій, який він гарний. О, мій Серафітусе, візьми мене! Ці слова дівчина вигукнула подумки. Воно бачила Серафітуса, що стояв у тумані опалового кольору, який огортав його майже фосфоричне тіло.
— Яка вона гарна! — теж подумки скрикнув Вільфрід.
Цієї миті надійшов у супроводі Давида пан Бекер: він побачив свою дочку й чужинця перед вікном, наблизився до них, зазирнув у вікно до світлиці й сказав:
— Що ж, Давиде, вона молиться.
— Але ж, пане, спробуйте зайти.
— Навіщо турбувати того,
