Казка старого мельника - Сергій Ухачевський
— Нічого-нічого, он мене скільки разів у бурсі зв’язували та різками били, бач, живий-здоровий лишився...
Шмальц, глянувши на Миколку, вказав на нього пальцем і наказав:
— А ти будеш пильнувати за цим розбишакою, щоб не дременув. Відповідаєш за нього головою!
Командор розвернув коня і поскакав, щоб стати на чолі свого загону. Миколка підморгнув до Христини, мовляв, не хвилюйся:
— З таким військом нам нічого не страшно. Трішки проїдемо далі, і я зніму твої пута.
Ось так Христинка опинилася на зворотній дорозі додому. А що було бідній дитині робити? Вона із жахом дивилася на шлях, який повертав її до Чорного Лісу. А ліс перед ними робився все похмурішим і загрозливішим. Навіть хвацьких вояків охопило лихе передчуття, тож вони стишили крок. Несподівано в них усіх у грудях поселився страх. Несвідомий, дивний. Усі з боязню поглядали на віковічні дуби, що почорніли від часу і, наче сторукі велети, занесли страхітливо свої руки-гілки над мандрівниками. І навіть гер Шмальц з острахом перед цими створіннями призупинив коня. Та він не міг показати, що йому несподівано зробилося лячно, дав коневі шенкелів, і загін рушив далі...
Нарешті вони виїхали на велику галявину. Шмальц дав наказ, щоб валка зупинилася перепочити і попоїсти. Вояки добули великого казана, набрали води зі струмка, що протікав поруч, і заходилися куховарити. Кухар поклав у воду велику телячу ногу, сипонув солі. Командор міряв кроками галявину, заклавши руки за спину, і міркував про щось своє. Враз із-за дерева вийшов якийсь маленький дідок-обідранець у подертому солом’яному капелюсі. У нього була велика, майже прямокутна голова, здоровий м’язистий ніс і рідкі верхні зуби, що видавались вперед. Загалом у цього халамидника був страхітливий вигляд. Він погрозливо показав кулака Шмальцу. Той здивовано на нього вирячився, не знаючи, що й сказати. Тоді халамидник посварився на нього вказівним пальцем. Шмальц вхопився за шаблю, спробував вихопити її з піхов, але шабля наче вросла у піхви і не виходила з них. У розпачі Шмальц ухопив нагая, вже й замахнувся, але побачив, що дідка і слід прохолов. Він підбіг до місця, де той щойно стояв, позаглядав за дерева, чи де не сховався халамидник, але його ніде не було. Командор здивовано знизав плечима і повернувся до своїх справ.
Тим часом Параска з Іваном дістали свої нехитрі пожитки і нарізали на рушник сало, хліб, цибулю. Миколка був голодний, але не знав, як і до кого попроситися поїсти. Він давно розв’язав руки Христині, і та зараз ходила по галявинці, збирала квіточки. Вона помітила вагання вчителя і запропонувала:
— Пане бурсак, я маю кілька грошей, давайте купимо у вояків їжі... Як приїдемо до маєтку пана Адама, повернете борг...
— Добрий хлопче, я бурсак, тому голод мене не лякає. Я звик їсти, коли доведеться.
Тоді Христина попросила у Забрьохи:
— Пані Параско, може, продасте нам окраєць хліба?
— А щоб тебе роздуло, дурню! — спалахнула Параска. — Та коли б ти у мене канючив, то дала б я тобі дулю. Не люблю оцих блудяг і прохачів, — пояснила Христині, показуючи, щоб сідала поруч, й запросила Миколку: — Та й ви, пане, сідайте, перекусіть, чим Бог послав. Бо жовніри наші — хлопці хвацькі, але тільки про своє пузо думають...
— А ти про що там мариш? — озвалась до чоловіка.
Іван лежав у тіньочку і мрійно мружив очі. Він задрімав і йому наснилось...
Ось він сидить за столом, біля нього — купа діточок, причесаних і доглянутих, а Параска подає їм усім обід. Вона турботлива, тільки роздає легенькі потиличники дітям, а потім, щоб утішити, — нагороджує солодкими півниками на паличці. На столі парує борщ у горщику, вареники, смажене порося. Іван із задоволенням випиває добрий кухоль меду, і на якийсь час кухоль закриває перед ним ідилічну картину, а коли він опускає кухоль, то бачить, як за столом уже біснуються чортенята... Раптом смажене порося оживає і кидається на нього...
Іван перелякано зірвався на ноги і, сполохано водячи головою, глянув на Параску і усе товариство.
— Не встиг і прилягти, як заснув. Оце коли спиш в білий день, тоді й сниться усіляка мара!
Іван видобув з-під сіна на возі чвертку, ошелешено надпив просто з горла. Параска невдоволено на нього зиркнула. Чоловік квапливо заховав пляшку. Параска поблажливо кивнула. Він підсів до обіду і на розспів, наче дяк, завів:
— Благослови Боже, трапезу сію...
Тільки він промовив, ураз сколихнувся вітром ліс, сонце заховалося за хмари. Усі четверо схвильовано стали оглядатися, та за мить усе стихло. Й вони вдали, наче нічого не помітили.
Параска прочитала молитву і взялися обідати, чим дав Бог.
А біля триноги з жовнірським варивом порядкував кухар. Вода весело булькала у казані, з казана стирчала кістка. Юшка була густою, наваристою. Кухар вже поклав до неї посічену цибулю, моркву, петрушку, кинув пшона, збив дерев’яним віничком у глечику три десятки яєць, щоб залити у куліш і зробити страву ситнішою...
Та раптом потужний порив вітру штовхнув казан, він перекинувся на вогонь і загасив його. Вояки кинулися до казана, але зупинилися, із нерозумінням дивлячись на те, що з нього вилилося. На загаслому кострищі, що густо диміло, лежали варені, не потрушені жаби, голови змій, величезні павуки, чиїсь великі очі, невідомі покручені корінці і обгризені почорнілі кістки. Вояки відступили назад, стривожено
