Казка старого мельника - Сергій Ухачевський

— А ти, хлопе, чому стоїш, немов перед тобою не шляхтич гоноровий, а таке бидло, як ти?

— Не навчений я, простий. Пробачте, пане.

— Тоді підеш з нами на війну, ось там і навчишся елегантних манер. І розуму наберешся! Якщо залишишся живий!

Вояки знову зареготали, але Параска вийшла наперед і собою закрила ще й Христину, заявивши:

— У нас в Україні всі люди вільні, як це записано у грамотах Литовських! На вічні часи! Хоче воювати — воює, а хоче хліб сіяти... — ніхто не може цього заборонити!

Проте Христина мала свої плани і вигулькнула із-за могутньої статури Параски.

— А його світлість гетьмана Костянтина я там побачу? — запитала.

— А чому б ні? — знову дурнувато зареготав Шмальц. — Та побачиш, якщо тебе до нього підпустять, голодранця такого!

Вояки теж зареготали. Помітно, що це зачепило Христину за живе.

Параска не могла ніяк вгамуватися і стала наступати на Шмальца:

— Своїх дітей народи. Та й води їх на війну, якщо для тебе це така забава! Ич, сам як півень вирядився воювати! Харпак з вусами!

Але Христина знову за своє:

— А що, панове, славне воїнство, коли я вам скажу, що у цьому лісі завелися песиголовці і чотири дні тому полонили пана Адама з його загоном? А тепер вимагають за нього викуп?

Командир ще більше зареготав, а за ним — його вояки.

— Вам, я бачу, весело, панове, — дорікнула Христина. — А більш нікому не до жартів. Я, поки вийшов з Чорного Лісу, такого натерпівся й надивився, що нікому не побажаю!

Шмальца все це веселило. Він заявив:

— Оце — новина: пана Адама полонили песиголовці! Ніколи у таке не повірю! Такого вояку і сам чорт не полонить!

— Він теж так вважав зі своїми вояками, — зітхнула Христина, — із Довбнею та Перцем похвалялися доньці привести песиголовця, щоб той їй паличку підносив... Та не склалося.

— Ти, обірванцю, — враз розлютився Шмальц, — та як ти можеш таке говорити про нашого славного пана Адама та його поважних побратимів Перця і Довбню?! Ти що — з ним за одним столом сидів, швайн сляве!

— Я їм прислуговував за столом... — зніяковіла Христина, зрозумівши, що сказала зайве.

— Ми надто багато побачили, щоб вірити у такі байки. З такою гарматою і з таким бомбардиром, — ущипнув Параску за лікоть, — нам нічого не страшно!

Параска з розвороту таки заїхала йому у вухо, що той аж відлетів на воза. Вояки знову зареготали. Командир не розізлився, звівся, поправив шапку на голові і сказав весело:

— Браво, фрау, якби у мене всі вояки були такими, ми би не програли жодної битви! — І до всього цивільного товариства звернувся: — Якщо вам з нами по дорозі, то приєднуйтеся, хто бажає! З моїми вояками вам не загрожує жоден песиголовець!

І хвацько заскочив на коня.

Параска поспіхом закомандувала до Івана:

— Ану, лайдако, збирайся, поїдемо з військом. Доберемося з ними до хутора, там усі й заночуємо. Може, хлопець жаху нагнав, а у страху очі великі, то ми, дурні, вуха й розвісили.

— Я з вами! — рішуче заявив Миколка і відв’язав коня від воза.

А Христина задумалась: «Що ж мені робити? Гетьман пішов москалів воювати, вдома — мати, батько в полоні. Повертатися страшно. А самій — куди йти, коли немає куди?..»... І вона мимоволі зітхнула.

— А ти, хлопче, куди тепер? — поцікавився Миколка і запропонував: — Поїхали з нами, ти ж один знаєш дорогу!

Христина все ще вагалась, нерішуче дивлячись то у бік лісу, де губилась дорога, то в інший бік, куди між пагорбами вів сонячний шлях. Але все вирішив Шмальц:

— А ти й не думай, хлопче. Ти їдеш з нами!

Христина від несподіванки зробила крок назад і категорично заявила:

— Ні, я не поїду... Тут одна-єдина дорога, з неї не зіб’єтеся!

Шмальц кивнув до своїх вояків, ті зайшли на конях їй за спину...

— Хто знає, що ти за птиця і для чого розповідаєш такі байки, — заявив командор. — Може, тебе москалі заслали сюди вивідувати, паніку сіяти. А може, ти злодій який... Приїдемо до маєтку пана Адама і з’ясуємо... — І гукнув до солдатів: — В’яжіть його і — на воза, щоб не дременув дорогою.

Вояки зіскочили з коней, перехопили Христину і зв’язали їй руки. Вона пручалась, виривалась із дужих рук: «Не чіпайте! Відпустіть мене!» Але це було марно. Її поклали на віз до Забрьох.

— Оце, бачу, справжні вояки, з дітьми воювати... — пробурмотіла Параска.

Шмальц, почувши, суворо погрозив нагаєм:

— Лиш спробуй розв’язати... Жарти закінчилися, ви йдете з військом, а тут має бути в усьому порядок! Ordnung![5]

Параска допомогла