Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Фентезі » Танок драконів - Джордж Мартін

Танок драконів - Джордж Мартін

Читаємо онлайн Танок драконів - Джордж Мартін
початку столу, перед сіллю, місця було менше, ніж зазвичай.

Біля помосту бренькав на лютні Абель, наспівуючи «Красних панн літа». «Він називає себе бардом, але, як по правді, більше нагадує звідника». Лорд Мандерлі привіз із Білої Гавані музик, але серед них не було співців, тож коли під брамою з’явився Абель з лютнею і шістьма жінками, його гостинного запросили в замок. «Дві сестри, дві доньки, дружина і старенька мама,— запевняв співець, хоча не мав схожості з жодною з жінок.— Хтось танцює, хтось співає, одна грає на сопілці, а одна — на барабані, І пралі з них чудові».

Бард чи звідник, а Абель мав приємний голос і грав добре. Тут, серед руїн, на таке ніхто й не сподівався.

Уздовж стін висіли прапори: кінські голови Рисвелів — золота, брунатна, сіра й чорна; горластий велет дому Амберів; кам’яна рука дому Флінтів з Флінтового Перста; лось Горнвудів і тритон Мандерлі; Сервинів чорний бойовий топір і Толгартові сосни. Однак їхні яскраві кольори не змогли цілковито затулити ні почорнілі стіни, ні дошки, якими забили вікна. Навіть дах був якийсь неправильний: нові нестругані балки були світлі й веселі, а старі бантини за багато століть мало не повністю почорніли від диму.

Найбільші прапори висіли позаду помосту — за спинами нареченої і нареченого виднілися деривовк Вічнозиму й облуплений чоловік Страхфорту. Побачивши прапор Старків, Теон розхвилювався більше, ніж очікував. «І прапор неправильний, і очі нареченої неправильні». Герб дому Пулів — блакитний таріль на білому полі, обрамлений сірою стрічкою. Ось який герб слід було повісити.

— Теон Перекинчик,— промовив хтось, коли він проходив. Інші, побачивши його, відверталися. Один сплюнув. «А чом би і ні?» Теон-бо зрадник, який узяв Вічнозим підступом, убив своїх названих братів, здав своїх одноплемінників у Пущанському Насипі, щоб з них злупили шкіру, віддав свою названу сестру в ліжко лорда Ремсі. Руз Болтон, може, і знайшов йому застосування, але справжні північани просто мусять його зневажати.

Через відсутність пальців на лівій нозі його хода стала незграбною і непевною, кумедною. Десь позаду засміялася жінка. Навіть тут, у цьому напівзамороженому замку, який більше нагадує цвинтар, в оточенні снігів, криги і смерті, навіть тут були жінки. Пралі. Це слово просто делікатно заміняло вираз «табірна повія», який, своєю чергою, делікатно заміняв «хвойду».

Звідки вони беруться, Теон не міг би пояснити. Просто з’являються, як личинки на трупі або круки після бою. Вони липнуть до будь-якого війська. Є серед них загартовані повії, які за ніч можуть переспати з двадцятьма чоловіками й перепити їх усіх. Інші здаються невинними, як панночки, та то лише професійна хитрість. Бувають і табірні наречені, прив’язані до чоловіків, з якими дали обітницю тому чи іншому богові, але приречені на забуття, щойно скінчиться війна. Ночами вони гріють чоловікові постіль, вранці латають йому чоботи, у сутінках готують йому вечерю, а після бою обчищають його труп від усіх цінностей. І деякі з них навіть справді перуть. З ними частенько тягаються малі байстрята — жалюгідні та брудні створіння, народжені по різних таборах. Та навіть отакі, як вони, глузують з Теона Перекинчика. «Нехай сміються». Весь його гонор закінчився тут, у Вічнозимі: у підземеллях Страхфорту нема місця для гонору. Тому, хто пізнав цілунок білувального ножа, сміх не здатен завдати болю.

Походження і кров забезпечили Теонові місце на помості в кінці почесного столу, біля стіни. Ліворуч сиділа леді Дастін, одягнена, як завжди, у чорну вовну строгого крою і без оздоб. Праворуч не було нікого. «Усі бояться, що близькість до мене їх збезчестить». Кортіло розреготатися, але він не наважився.

Молода сиділа на найпочеснішому місці, між Ремсі та його батьком. Сиділа, опустивши очі, а Руз Болтон підіймав тости за леді Арію.

— В її дітях з’єднаються два наші старовинні доми,— казав він,— і припиниться давня ворожнеча між Старками і Болтонами.

Голос у нього був настільки тихий, що у залі запала мовчанка й усі почали дослухатися.

— Шкода, що наш добрий друг Станіс досі до нас не приєднався,— провадив лорд Болтон, і у відповідь прокотилася хвиля сміху,— адже я знаю, що Ремсі хотів піднести його голову як весільний дарунок леді Арії.

Сміх гучнішав.

— Ми влаштуємо йому пишний прийом, коли він нарешті прибуде,— прийом, гідний справжніх північан. А поки що нумо їсти, пити й веселитися... бо ж зима вже на порозі, друзі мої, і чимало з нас, присутніх тут, до весни не доживе.

Харчі й напої забезпечив лорд Білої Гавані — чорний портер і світле пиво, вина червоні, золоті й сині, привезені з теплого Півдня на череватих кораблях і настояні в його глибоких підвалах. Весільні гості розкошували: тут подавали пироги з тріскою і зимові гарбузи, гори ріпи й великі кружала сиру, паруючу баранину і засмажені до чорного яловичі реберця, а головне — три величезні весільні листкові пироги завбільшки з колесо до воза, які мало не лускали від начинки з моркви, цибулі, ріпи, пастернаку, грибів і шматочків приправленої свинини, яка плавала в смачній темній підливі. Ремсі своєю шаблею краяв пироги, а Вайман Мандерлі власноруч роздавав: перші порції він підніс Рузові Болтону і його товстій Фреївні, далі — серові Гостіну й серові Ейнісу, синам Волдера Фрея.

— Кращого пирога ви не куштували, мілорди,— заявив тлустий лорд.— Запивайте арборським золотим і смакуйте. Я точно посмакую.

Дотримавши слова, Мандерлі з’їв шість порцій — по дві з кожного з трьох пирогів, облизуючи губи, плескаючи себе по череву й натоптуючись так, що весь перед сорочки вкрився брунатними плямами від підливки, а в бороді застрягли крихти тіста. Навіть Гладка Волда Фрей не могла з ним потягатися, хоча змегелила три шматки. Ремсі теж наївся від душі, а от його бліда дружина тільки витріщалася на свою тарілку. Коли вона підвела голову і глянула на Теона, він побачив у великих карих очах страх.

У залу не дозволялося проносити мечі, зате у всіх були кинджали, навіть у Теона Грейджоя. А як ще краяти м’ясо? Щоразу, дивлячись на дівчину, яка була колись Джейн Пул, він відчував у руці крицю. «Я не маю можливості її врятувати,— думав він,— зате можу легко її вбити. Ніхто такого не очікує. Можу попросити її зробити мені честь і потанцювати зі мною, а потім перерізати їй горлянку. Це ж буде милосердно, правда? А якщо давні боги вислухали мою молитву, гнів Ремсі може вбити і мене». Померти Теон не боявся. У підземеллях Страхфорту він

Відгуки про книгу Танок драконів - Джордж Мартін (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: