Танок драконів - Джордж Мартін
«Теон»,— здалося, шепнув чийсь голос.
Теон підкинув голову.
— Хто це сказав?
Але він бачив тільки дерева і туман, який їх огортав. Голос був слабкий, як шелестіння листя, холодний як ненависть. «Це голос бога — або привида». Скільки людей загинуло того дня, коли Теон узяв Вічнозим? А скільки ще — того дня, коли він його втратив? «Того дня, коли помер Теон Грейджой, щоб народився Смердюк. Смердюк, Смердюк, римується з „битюк“».
І знагла йому захотілося втекти звідси.
Щойно він вийшов з богопралісу, холод накинувся на нього, як голодний вовк, стиснув зубами. Схиливши проти вітру голову, Теон рушив у велику залу, наздоганяючи довгу вервечку свічок і смолоскипів. Під чоботами рипів сніг, а несподіваний порив вітру здув з Теона каптур, немовби привид зірвав його крижаними пальцями, щоб зазирнути йому в обличчя.
Для Теона Грейджоя у Вічнозимі повно привидів.
Не такий замок він пам’ятав зі свого юнацького літа. Зараз це місце обгоріле і розбите — не редут, а самі руїни, пристановище вороння і трупу. Велика подвійна куртина ще стоїть, бо граніт не піддається вогню з легкістю, але більшість веж і фортець не мають дахів. Кількоро завалилося. Солому й дерево пожер вогонь, цілком або частково, а під уламками шибок скляних садів видніються, мертві, почорнілі й замерзлі, фрукти й овочі, які мали б узимку годувати замок. У дворі тісно від наметів, похованих під снігом. Руз Болтон усе своє військо завів усередину, і з ним зайшли й друзі Фреї, отож серед руїн туляться тисячі людей, запрудивши всі двори; люди сплять у підвалах, у вежах без дахів, навіть у будівлях, занедбаних уже багато століть.
З відбудованих кухонь і перекритих касарень зміїлися пасма сірого диму. Зубчасті стіни були увінчані снігом і обвішані бурульками. З Вічнозиму висоталися всі барви, залишилися тільки сіра і біла. «Кольори Старків». Теон не знав, вважати це лихим знаком чи добрим. Навіть небо було сіре. «Усе кругом сіре-сірезне. Цілий світ сірий, хай куди глянеш — усе сіре, крім очей нареченої». У нареченої очі були карі. «Великі, карі й повні страху». Неправильно, що вона дивиться саме на Теона, шукаючи порятунку. Що вона собі думає: він зараз свисне крилатого коня й полетить з нею звідси, немов герой з тих казок, які так любила Санса? Він навіть собі допомогти не здатен. «Смердюк, Смердюк, римується з „малюк“».
По всьому двору на конопляних мотузках висіли мерці з набряклими й білими від паморозі обличчями. Коли Болгонів авангард досягнув замку, той мурашився від самопоселенців. Довелося списами виганяти понад дві дюжини людей з кубел, які вони собі облаштували серед напівзруйнованих фортець і веж. Зухвалих і ворожих повісили, решту поставили до роботи. Добре служитимуть, сказав лорд Болтон, і він виявить милосердя. Зовсім близько був вовчий ліс, а в ньому повно каміння й дерева. Найперше поставили нові міцні брами замість згорілих. Потім квапливо перекрили дах великої зали, прибравши той, що завалився. Коли робота була зроблена, лорд Болтон повісив працівників. Дотримавши слова, він виявив милосердя й ні з кого не злупив шкіру.
На той час під’їхала решта Болтонового війська. Під завивання північного вітру над мурами Вічнозиму підняли прапор короля Томена з оленем і левом, а під ним повісили прапор з облупленим чоловіком Страхфорту. Теон прибув з почтом Барбрі Дастін: приїхала сама леді, її кургантонські васали й майбутня наречена Ремсі. Леді Дастін наполягла, щоб саме їй доручили опіку над леді Арією до самого весілля, але ось уже все позаду. «Тепер вона належить Ремсі Болтону. Вона промовила обітницю». Цей шлюб робить його лордом Вічнозиму. Якщо Джейн його не сердитиме, в нього нема підстав її кривдити. «Арія. Її звати Арія».
Навіть у хутряних рукавичках Теонові руки почали вже пульсувати від болю. Часто найбільше боліли саме руки, особливо відсутні пальці. Невже були часи, коли жінки жадали його дотику? «Я сам схотів стати королевичем Вічнозимським,— подумав він,— і з цього все і почалося». Він думав, про нього співатимуть століттями і переказуватимуть легенди про його звитягу. Але якщо хтось і згадував його сьогодні, то тільки як Теона Перекинчика, а всі легенди були про його зрадливість. «Цей замок ніколи не був мені рідною домівкою. Я був тут заручником». Лорд Старк ніколи не обходився з ним жорстоко, але між ними завжди стояла довга сталева тінь його великого меча. «Він був до мене добрий, але ніколи не ставився тепло. Знав, що одного дня, можливо, мене доведеться стратити».
Перетинаючи двір і обминаючи намети, Теон не підводив погляду. «У цьому дворі я учився битися»,— думав він, пригадуючи теплі літні дні, які він провів у двобоях з Робом і Джоном Сноу під пильним оком старого сера Родрика. Давно це було — коли ще він був цілий і неушкоджений, коли міг тримати меча незгірше за інших. Але цей двір зберігав і чорніші спогади. Саме тут Теон зібрав мешканців Вічнозиму тієї ночі, коли Бран з Риконом утекли з замку. Тоді Смердюком був Ремсі — тримався біля Теона й нашіптував йому, що слід злупити шкіру з кількох бранців, щоб вони зізналися, куди подалися хлопчаки. «Поки королевич Вічнозимський — я, ні з кого тут шкіру не лупитимуть»,— відповів Теон, гадки не маючи, яким коротким виявиться його правління. «Ніхто з них не схотів мені допомагати,— подумав він.— Я знав їх півжиття, і ніхто з них не схотів мені допомагати». І все одно він зробив усе, що міг, щоб їх захистити, та щойно Ремсі скинув личину Смердюка, він повбивав усіх чоловіків, включно з Теоновими залізнородними. «І спалив мого коня». Це було останнє, що бачив Теон у день падіння Вічнозиму: як горів Сміхун, вибалушивши білі від жаху очі, як ставав дибала, хвицався й іржав, а в його гриві стрибало полум’я. «Це сталося у цьому-таки дворі».
А ось і двері у велику залу — новенькі, змайстровані замість згорілих, вони здавалися Теонові грубими й потворними: квапливо збиті нетесані дошки. Їх охороняло двійко списників з обмерзлими бородами, кулячись і тремтячи у товстих хутряних плащах. Вони ображено спостерігали, як Теон накульгуючи піднявся сходами, штовхнув праву стулку дверей і прослизнув усередину.
У залі було блаженно тепло і ясно від світла смолоскипів, а тиснява — як ніколи. Теона накрила тепла хвиля, і він рушив у кінець зали. На лавках пліч-о-пліч сиділи гості — так щільно, що подавальницям доводилося протискуватися між ними. Навіть у лицарів і лордів на
