Буря Мечів - Джордж Мартін
Арія втупилась у мирського жерця з його розкошланою чуприною, в рожевому лахмітті й розрізнених старих обладунках. Щоки й обвислу шкіру під його підборіддям вкривала сива щетина. Не дуже він був схожий на чарівників з казок старої Нан, і все-таки...
— А могли б ви оживити людину без голови? — запитала Арія.— Одненький раз, не треба шість. Могли б?
— Я не знаю чарів, дитино. Тільки молитви. Першого разу, коли в його милості з’явилася наскрізна діра, коли з рота в нього бігла кров, я усвідомлював, що надії немає. Тож коли його бідолашні розтерзані груди припинили здійматися, я божим цілунком хотів провести його в останню путь. Набравши в рота вогню, я вдихнув полум’я йому в груди — через горло в легені, в серце й у душу. Це називається «останній поцілунок», і я багато разів бачив, як старі жерці дарують його померлим слугам Царя світла. Я й сам раз чи двічі робив це, бо всі жерці мають це вміти. Та ще ніколи я не бачив, щоб померлий здригнувся, коли його наповнювало полум’я, і щоб його очі розплющилися. Це не я його оживив, міледі. Це був Цар світла. Р’глор ще має для нього роботу. Життя — це тепло, а тепло — це вогонь, а вогонь належить Богу й тільки Богу.
Арія відчула, як очі в неї наливаються сльозами. Торос отак багатослівно сказав одне: ні, і вона це зрозуміла.
— Твій батько був гарною людиною,— заговорив лорд Берик.— Гарвін багато розповідав мені про нього. З огляду на нього я б радо відмовився від викупу за тебе, але нам конче потрібне золото.
Вона закусила губу. «Мабуть, що так». Вона знала: Гончакове золото він віддав Зеленобородому й Мисливцю, щоб купили харчі на південь від Мандера. «Попередній врожай згорів, цей залило водою, а зима насувається,— казав він, відсилаючи їх.— Простолюду потрібне зерно на хліб і на посів, а нам потрібні мечі й коні. Надто вже багато наших змушені їздити на шкапах, возовиках і мулах, у той час як вороги мають рисаків і дестрієрів».
Арія не була певна, скільки Роб заплатить за неї. Він тепер король, а не хлопець зі снігом у волоссі, якого вона лишила у Вічнозимі. І якби він знав про все, що сестра накоїла: про конюшого, і про чатового в Гаренхолі, і про все інше...
— А що як брат не захоче давати за мене викуп?
— Чому ти так думаєш? — запитав лорд Берик.
— Ну,— мовила Арія,— в мене волосся розпатлане, нігті брудні, а ноги загрубіли.
Робові до цього буде байдуже, а от матері — ні. Леді Кетлін завжди хотіла, щоб Арія була як Санса — співала, танцювала, шила й гарно поводилася. На саму думку про це Арія заходилася пальцями розчісувати коси, але вони були такі сплутані, в ковтунах, що їй вдалося хіба що повидирати трохи.
— Я зіпсувала сукню, яку дала мені леді Смолвуд, і шию я чортзна-як,— закусила вона губу.— Ну, тобто шию я не дуже добре. Септа Мордейн казала, що руки в мене — як у коваля.
Гендрі пирхнув.
— Оці маленькі м’які ручки? — вигукнув він.— Та ти б і молоток не змогла втримати!
— Змогла б, якби захтіла! — відтяла Арія.
Торос хихикнув.
— Брат заплатить, дитинко. За це точно можеш не боятися.
— Ні, а як справді не заплатить? — не здавалася вона.
— Тоді,— зітхнув лорд Берик,— я відішлю тебе на деякий час до леді Смолвуд, а може, у мій власний замок — Чорногавань. Але до цього не дійде, я певен. Влади повернути тебе батькові я не маю, як не має її і Торос, та я можу подбати, щоб ти ціла й неушкоджена повернулася в материні руки.
— Присягаєтеся? — запитала вона. Йорен теж обіцяв повернути її додому, а натомість дався себе вбити.
— Своєю лицарською честю,— урочисто озвався лорд Лискавка.
Коли з броварні повернувся Лим, бурмочучи прокльони, падав дощ, і з Лимового плаща на підлогу набігла ціла калюжа. Ангай і Джек-Щасливець сиділи біля дверей і грали в кості; хай яку гру вони починали, одноокому Джекові ніколи не щастило. Том Семиструнець, замінивши струну на лірі, заспівав «Материні сльози», і «Молодка Менні мокла», і «Лорд Гарт поїхав під дощем», а тоді ще й «У Кастамері дощ».
«Хто ти такий, щоб я вклонявсь? —
пихатий мовив лорд. —
В котячу шубу ти убравсь;
її багатий взор
Червоним золотом горить,
як жарево пожеж,
І кігті грізний лев гострить,
та в мене кігті теж!..»
Отак казав, отак казав
із Кастамеру лорд,
Допоки дощик не заграв
журливий свій акорд.