Буря Мечів - Джордж Мартін

— Вам сподобалася Кичера Кастерлі, мілорде?

— Не дуже. Ваш батько, звелівши серу Кевану розважати нас, далі нас просто ігнорував. У келії, яку мені виділили, було і ліжко з периною, і мирські килими на підлозі, от тільки за браком вікон стояла темрява, як у підземеллі, якщо по правді,— я тоді Елії так і сказав. Небо у вас надто вже сіре, вина — надто солодкі, жінки — надто цнотливі, страви — надто пісні... а найбільше мене розчарували ви.

— Я ж тільки народився. Чого ви од мене чекали?

— Чогось жахливого,— відгукнувся чорноволосий княжич.— Ви були хоч і маленький, а широко відомий. Коли ви народилися, ми були в Старгороді, й ціле місто обговорювало чудовисько, яке народилось у королівського правиці, та що цей знак може віщувати королівству.

— Голод, пошесть і війну, певна річ,— кисло посміхнувся Тиріон.— Бо ж голод, пошесть і війна вічні. А, і ще зима, і довга ніч без кінця.

— Так-так, і це,— сказав княжич Оберин,— і ще повалення вашого батька. Лорд Тайвін піднісся вище за самого короля Ейриса, виголошував один з жебручих братів, але над королем стояти може тільки бог. Ви — батькове прокляття, послана богами кара, щоб навчити його: він не кращий за інших людей.

— Та я старався, але щось він погано вчиться,— зітхнув Тиріон.— Але продовжуйте, прошу. Не тягніть куцого за хвіст.

— Це ви про себе? Бо про вас переказували, що у вас є хвіст — жорсткий хвостик-карлючка, як у свині. А ще казали, що голова у вас страшенно велика — як половина тіла завбільшки, а ще ви народилися з густим чорним волоссям і бородою, з лихим оком і лев’ячими пазурами. Зуби у вас такі довгі, що ви й рота стулити не можете, а між ногами у вас і хлоп’яче причандалля, і дівчаче.

— Життя було б набагато простіше, якби чоловік міг сам себе взувати, ви не згодні? Та й кігті й зуби, якщо так подумати, не така вже й погана ідея. Проте я починаю розуміти причину вашого розчарування.

Брон не втримався від смішка, але Оберин тільки посміхнувся.

— Може, ми б вас і не побачили взагалі, якби не ваша люба сестричка. Вас не виносили ні за стіл, ні в залу, тільки іноді поночі чулося ревіння немовляти ген у глибинах Кичери. Голос у вас і справді був жахливо гучний, цього не відняти. Ви могли верещати отако годинами, і втихомирювала вас хіба цицька.

— Ну, це й досі актуально.

Цього разу княжич Оберин таки розсміявся.

— В цьому ми схожі. Лорд Гаргален одного разу сказав мені, що має надію померти з мечем у руці, а я відповів, що ліпше вже помирати, коли в долоні — жіноче персо.

Тиріон не втримав усмішки.

— То ви щось казали про мою сестру...

— Серсі пообіцяла Елії, що покаже нам вас. За день до нашого відплиття, поки моя мати й ваш батько десь разом зачинилися, Серсі з Джеймі відвели нас униз у вашу дитячу. Ваша мамка хотіла нас спровадити, але ваша сестра і слухати не бажала. «Він мій,— сказала вона,— а ти — проста дійна корова, не тобі мені диктувати. Мовчи, а то батько тобі язика втне. Корові язик не потрібен, тільки вим’я».

— Її світлість гарних манер навчилася ще змалечку,— мовив Тиріон, здивований, що сестра могла колись вважати його своїм. «Боги бачать: відтоді вона ніколи не квапилася визнавати мене своїм».

— Серсі навіть льолю на вас розхристала, щоб ми краще роздивилися,— вів далі дорнський княжич.— Ви й справді мали лихе око й чорний пушок на голові. Мабуть, голова була трохи більша, ніж в інших людей... але не знайшлося ні хвоста, ні бороди, ні зубів, ні пазурів, та й поміж ніг нічого такого, окрім крихітного рожевого прутня. Після всіх неймовірних чуток прокляття лорда Тайвіна виявилося просто бридким червоним немовлям з коротенькими ніжками. Елія навіть заквоктала, як зазвичай дівчата квокчуть, побачивши немовля,— певен, ви чули. Так само вони квокчуть над гарнюніми кошенятами та грайливими цуценятами. Здається, вона б залюбки вас поняньчила, хай якого бридкого. Коли я зауважив, що на чудовисько ви не тягнете, ваша сестра сказала: «Він маму вбив»,— і так крутнула вам прутня, що я думав — зараз відірве. Ви заверещали, та тільки коли ваш брат Джеймі мовив: «Відчепися від нього, йому боляче»,— лише тоді Серсі відпустила. «Не грає ролі,— повідомила вона.— Всі кажуть, він усе одно скоро помре. Та і стільки не мав прожити».

Над головою ясно світило сонце, і день, як на осінь, був приємно тепленький, але Тиріон, почувши це, зросився холодним потом. «Моя люба сестричка!» Він потер шрам на місці носа й кинув на дорнянина своїм «лихим оком». «Навіщо він це розповідає? Випробовує мене чи просто крутить мені прутня, як колись Серсі, щоб почути мій вереск?»

— Не забудьте розповісти це моєму батькові. Йому історія сподобається ще більше, ніж мені. Особливо про мій хвостик. Він у мене був, тільки батько його відчикрижив.

Княжич Оберин гигикнув.

— З нашої останньої зустрічі з вами стало набагато цікавіше — ви підросли в моїх очах.

— Ну... я сподівався просто підрости.

— До речі про цікаве: я тут почув новину від стюарда лорда Баклера. Він заявляє, що ви наклали податок на жіночий заробіток.

— Це податок на повій,— сказав Тиріон, знов роздратувавшись. «І це була ідея мого батька, хай йому грець!» — Пенні за кожне... е-е-е... злягання. Королівський правиця вирішив, що це добре вплине на мораль у місті.

І, крім того, допоможе заплатити за весілля Джофрі. Зайве й казати, що вся провина за це впала на Тиріона як скарбничого. Брон казав, що на вулицях цей податок звуть «карликове пенні». Якщо вірити перекупному мечу, в борделях і винарнях тепер кричать так: «Розсувай для Недоростка ноги, бігом».

— Завжди триматиму в гаманці повно пенні. Навіть князі мають платити податки.

— Вам для чого ходити до новій? — Тиріон озирнувся на Еларію Санд, яка їхала поміж інших жінок.— Чи ви дорогою втомилися від своєї коханки?

— В жодному разі. В нас забагато спільного,— стенув плечима княжич Оберин.— Щоправда, ми ще спільно не мали вродливої білявки, а Еларії цікаво спробувати. Не маєте нікого на прикметі?

— Я тепер чоловік пошлюблений...— («Хоч і не полюблений»).— До повій більше не