Буря Мечів - Джордж Мартін
Обрій на сході світився золотим і рожевим, а над головою прозирав крізь низькі хмари, що прудко бігли по небу, серпик місяця. Віяв холодний вітер, і долинало шепотіння води й порипування великого дерев’яного колеса на млині. В передсвітанковому повітрі пахло дощем, але перші краплі ще не впали. Крізь раковий туман літали стріли, і зовсім скоро з розбитих віконниць почали підійматися тонкі цівки диму.
З септиря біч-о-біч вискочило двоє лицедіїв з топорами в руках. На них уже чекали Ангай з іншими лучниками. Один із сокирників помер одразу. Другий примудрився присісти, тож стріла йому тільки плече розпорола. Він зробив кілька непевних кроків, але його наздогнало ще дві стріли — майже водночас, важко навіть було сказати, яка з них поцілила перша. Довгі стрижні прошили нагрудник, наче то камка, а не криця. Чатовий важко гримнувся на землю. Ангаєві стріли мали гостряки як тонкі, так і широкі. Тонкий гостряк-шило прохромлював навіть важку кірасу. «Обов’язково навчуся стріляти з лука»,— подумала Арія. Вона обожнювала битися на мечах, але останнім часом пересвідчилася, що від стріл теж буває користь.
Полум’я вже поповзло західною стіною септиря, і крізь розбиту шибку клубочився густий дим. З іншого вікна вистромив голову мирський арбалетник, спустив стрілу та сховався, щоб перезарядити зброю. Зі стайні теж долинали звуки бою, крики змішувалися з іржанням коней і брязкотом криці. «Вбивайте всіх,— люто подумала Арія. Вона до крові закусила губу.— Вирізайте всіх до ноги».
Арбалетник знову випірнув, та не встиг він вистрілити, як мимо його голови просвистіло три стріли. Одна зачепила шолом. Чоловік щез разом з арбалетом. У кількох вікнах на другому поверсі Арія побачила полум’я. Повите димом і ранковим туманом небо було чорно-біле, мінливе. Ангай з іншими стрільцями скрадався ближче, щоб краще було цілитися.
І тут септир вибухнув, вивергаючи лицедіїв, як сердитих мурах. Двоє ібенців вискочили з дверей, тримаючи високо перед собою обдерті коричневі щити; за ними вибіг дотрак з великим кривим арахом і дзвіночками у волоссі, а за ним — троє волантиських перекупних мечів, усі в грізних татуюваннях. Інші вистрибували з вікон. В Арії на очах один з чоловіків, який уже перекинув ногу через підвіконня, отримав у груди стрілу та з криком полетів униз. Дим густішав. Туди-сюди літали арбалетні й лучні стріли. Зі стогоном упав Вотті, випустивши з рук лука. Кайл саме намагався вставити чергову стрілу, коли йому в живіт поцілив списом вояк у чорній кольчузі. Щось крикнув лорд Берик. З ровів і з-за дерев з крицею в руці висипала решта його загону. Арія бачила розмаяний ясно-жовтий плащ за спиною Лима, який своїм конем просто переїхав вояка, що вбив Кайла. Торос із лордом Бериком були всюди й водночас, розмахуючи вогненними мечами. Червоний жрець рубав і рубав шкуратяний щит, доки той не розлетівся на друзки, і тоді його кінь хвицнув ворога в обличчя. Дотрак, заверещавши, кинувся на лорда Лискавку, і вогненний меч зустрівся з арахом. Клинки поцілувалися, крутнулися, знов поцілувалися. Аж тут у дотрака спалахнула чуприна — і за мить він уже був мертвий. Бачила Арія і Неда, який бився пліч-о-пліч з лордом Лискавкою. «Це несправедливо, він хіба трошечки старший за мене, вони й мені мали дозволити битися!»
Бій тривав недовго. Браві компанійці, які ще трималися на ногах, швидко гинули або кидали мечі. Двоє дотраків спромоглися забрати коней і втекти — і то лише тому, що лорд Берик їм і не думав заважати.
— Нехай донесуть звістку в Гаренхол,— кинув він, стискаючи в руці полум’яного меча.— Може, лорд П’явка зі своїм цапом кілька ночей не посплять.
Джек-Щасливець, Гарвін і Меріт Місяцеградський сміливо кинулись у септир у пошуках бранців. З диму й полум’я вони повернулися за кілька хвилин з вісьмома брунатними братами; один з полонених був такий слабкий, що Меріту довелося тягнути його на плечі. З ними був і септон — лисуватий, з похиленими плечима, та на сіру мантію в нього була вдягнута чорна кольчуга.
— Ховався в підвалі під сходами,— кашляючи, пояснив Джек.
— Ви — Ат,— посміхнувся до чоловіка Торос.
— Септон Ат. Божа людина.
— Якому богу треба такі, як ви? — буркнув Лим.
— Грішний я,— зарюмсав септон.— Знаю, знаю. Прости мені, Отче. Ох, багато нагрішив я...
Арія пам’ятала септона Ата ще зі свого перебування в Гаренхолі. Шагвел Блазень казав, що той завжди плакав і молився, коли вбивав чергового свого хлопчика. Іноді навіть велів лицедіям відбатожити себе. Всі це вважали страшенно кумедним.
Лорд Берик загнав меча в піхви, згасивши полум’я.
— Присмертним даруйте останню милість, а решту зв’яжіть по руках і ногах — на них чекає суд,— наказав він, і так і було зроблено.
Суди були короткі. Виходили різні беззаконники й повідомляли про злочини бравих компанійців: про сплюндровані містечка й села, про спалені врожаї, про зґвалтованих і вбитих жінок, про скалічених і замучених чоловіків. Деякі розповіли про хлопчиків, яких забрав септон Ат. Сам септон весь цей час плакав і молився.
— Я — слабка очеретина,— казав він лорду Берику.— Я молюся до Воїна, щоб дав мені сили, але боги насилають на мене слабкість. Змилуйтеся над моєю слабкістю! Хлопчики, солоденькі хлопчики... я не хотів їх кривдити...
Незабаром септон Ат у чому мати народила уже висів на високому в’язі, повільно погойдуючись у зашморзі. До нього один по одному приєдналися й інші браві компанійці. Кілька з них спробували опиратися, хвицаючи ногами й хапаючись за зашморг, який стискався на шиї. Один з арбалетників з сильним мирським акцентом усе кричав: «Я солдат, я солдат!» Інший пообіцяв своїм полонителям показати дорогу до золота; ще один запевняв, що з нього вийде чудовий беззаконник. Але всіх їх роздягнули, зв’язали й по черзі повісили. Том Семиструнець заграв їм плач на своїй лірі, а Торос помолився Царю світла, щоб їхні душі горіли повік віків.
«За компанію лицедій
