Бенкет круків - Джордж Мартін
Заки закінчилося читання, послушники, які подавали за вечерею, вже й прибрали зі столу. Здебільшого це були хлопчаки Подрикового віку, ба й молодші, та були серед них і дорослі, в тому числі й рослявий грабар, якого мандрівники зустріли на схилі: він тягнув ногу, як каліка. Коли зала спорожніла, старший брат попросив Нарберта провести Подрика й сера Гайла в галерею, де для них приготували солом'яники.
— Ви ж не проти переночувати в одній келії, сподіваюся? Вона невелика, але зручна.
— Я хочу лишитися з сером,— сказав Подрик.— Тобто з міледі.
— Ваші стосунки з леді Брієнною деінде — це справа ваша й Сімох,— мовив брат Нарберт,— але на Тихому острові жінка з чоловіком можуть спати під одним дахом, тільки якщо одружені.
— Для жінок, які навідуються сюди, ми маємо скромні хатинки — однакові і для шляхтянок, і для селянок,— сказав старший брат.— Користуються ними нечасто, але там чисто і сухо. Леді Брієнно, дозволите мені вас провести?
— Так, дякую. Подрику, йди з сером Гайлом. Ми — гості святих братів. Їхня покрівля, їхні й порядки.
Жіночі хатини містилися на сході острова, понад широкою смугою мулистої відмілини, за якою вдалині виднілися води Крабової затоки. З цього боку було холодніше, ніж із захищеного, і природа тут була дика. Пагорб здіймався крутіше, стежка винилася серед трав і вересу, побитих вітром валунів і покручених колючих дерев, які цупко чіплялися за кам'янистий схил. Старший брат освітлював спуск прихопленим із собою ліхтарем. На одному з поворотів він пригальмував.
— Ясної ночі звідси видно вогні Варниці. На тому боці затоки, отам,— вказав він.
— Там нічого немає,— мовила Брієнна.
— Лишився тільки замок. Навіть рибалки пішли геть — ті кількоро, яким пощастило, що вони під час нальоту були не на березі. Дивилися, як палять їхні хати, слухали крики й лемент, що линули понад затокою, але боялися пристати до берега. Коли ж нарешті висадилися, їм лишалося тільки поховати друзів і родичів. Що в них зосталося у Варниці, крім кісток і гірких спогадів? Отож вони й переселилися хто в Дівостав, хто в інші міста,— він вказав ліхтарем у тому напрямку, й вони рушили далі.— Варниця не була великим портом, та кораблі сюди заходили. Ось чого хотіли нальотчики — захопити галеру а чи ког, щоб переплисти вузьке море. Та оскільки нічого не було, вони вимістили лють і розпач на містянах. Мені просто цікаво, міледі... що ви сподіваєтеся там знайти?
— Дівчину,— повідомила вона.— Високородну тринадцятирічну панну, гарну на вроду, з золотисто-каштановим волоссям.
— Сансу Старк,— промовив він тихо.— Думаєте, бідолашне дитя з Гончаком?
— Дорнянин казав, що вона прямує в Річкорин. Тимеон. Перекупний меч, з бравих компанійців, убивця, ґвалтівник і брехун, але щодо цього, думаю, він не брехав. Він казав, Гончак її викрав і забрав із собою.
— Зрозуміло.
Стежка звернула, й попереду показалися хатини. Старший брат назвав їх скромними. Вони такими й виявилися — нагадували кам'яні вулики, круглі й приземкуваті, без вікон.
— Ось ваша,— вказав він на найближчу — єдину, де з димового отвору в центрі даху піднімався дим. Заходячи всередину, Брієнна змушена була пригнутися, щоб не врізатися головою в одвірок. Усередині на земляній долівці лежав солом'яник, на ньому — хутра й ковдри, щоб не змерзнути, була ще миска з водою, карафа яблучника, трохи хліба з сиром, горіло невелике вогнище і стояли два низенькі стільчики. Старший брат присів на один, поставивши ліхтар на долівку.— Можна мені трохи посидіти? Я відчуваю, що нам слід побалакати.
— Як зволите.
Розстебнувши пояс із мечем, вона повісила його на другий стільчик, а сама присіла на матрац, схрестивши ноги.
— Ваш дорнянин не збрехав,— почав старший брат,— але, боюся, ви неправильно його зрозуміли. Ви ганяєтеся не за тою вовчицею. В Едарда Старка було двоє дочок. І Сандор Кліган утік з тою другою, з молодшою.
— З Арією Старк?! — Брієнна вражено роззявила рота.— Ви точно знаєте? Сестра леді Санси жива?
— Була,— мовив старший брат.— А нині... не знаю. Могла опинитися й серед тих дітей у Варниці.
Від цих слів Брієнна почулася так, наче їй у живіт ножа загнали. «Ні,— подумала вона.— Ні, це занадто жорстоко».
— Могла... однак ви не певні?
— Я певен, що дівчинка була з Сандором Кліганом у тому заїзді на роздоріжжі, що його колись тримала Маша Гедл, поки леви її не повісили. Я певен, що їхали вони у Варницю. А далі... не знаю. Ні де вона, ні чи жива ще. Одне тільки знаю: той, на кого ви полюєте, мертвий.
Знову удар!
— Як він помер?
— Жив з меча й помер від меча.
— Це точно?
— Я власноруч його поховав. Можу вам показати його могилу, якщо хочете. Я там згори каміння насипав, щоб падальники до тіла не докопалися, і на горбок поставив його шолом, щоб позначити місце його останнього спочинку. Жахлива помилка! Хтось інший проходив повз, побачив знак і забрав його собі. У Варниці ґвалтував і вбивав не Сандор Кліган, але цей хтось такий самий небезпечний. У приріччі нині повно таких стерв'ятників. Навіть вовками їх не назвати. Вовки шляхетніші, ніж оці... й собаки шляхетніші теж, гадаю.
Небагато я знаю про цього Сандора Клігана. Чимало років він був присяжним щитом королевича Джофрі, й оповідки про його чини — добрі й лихі — долітали навіть сюди. Навіть якщо половина з них правдиві, Кліган — хвора й розтерзана душа, грішник, що глузував і з богів, і з людей. Воював, але не радів перемозі. Пив, щоб утопити біль у морі вина. Сам не любив і його не любили. Його вела ненависть. Багацько нагрішив він, але ніколи не шукав розгрішення. Інші люди мріють про кохання, статки, славу, а Сандор Кліган мріяв убити власного брата, а гріх це такий страшний, що я на саму згадку про нього здригаюся. Але саме цим він живився, як хлібом, саме це підживлювало вогонь, яким він горів. Хай яке то було нице прагнення, та це жалюгідне й зле створіння жило сподіванням
