Танок драконів - Джордж Мартін

Місяць не вийшов показувати їм дорогу додому, тільки де-не-де на небі проривалися зірки. Світ стояв чорно-білий і непорушний. Мандрівка була довга, повільна, нескінченна. Сніг налипав на чоботи і бриджі, на вітру стугоніли сосни, а плащі виляскували і вирували. У небі Джон помітив Червону Вандрівницю, яка спостерігала за людьми внизу крізь безлисте віття велетенських дерев. Вільний народ називає її Злодієм. Найкращий час красти жінку — коли Злодій у Місячній Панні, стверджувала Ігритта. Вона тільки не казала, коли найкраще красти велета. «Або два трупи».

Стіну знову побачили аж під ранок.

Вітально залунав угорі ріжок чатового, нагадуючи крик велетенського горластого птаха,— один довгий сигнал означав: повертаються розвідники. Старший Лідл, знявши з сідла свого ріжка, засурмив у відповідь. Під брамою довелося хвильку почекати, поки з’явився Стражденний Ед Толет, відсунув засуви й розчахнув залізні ґрати. Побачивши обшарпаний гурт дикунів, Ед піджав губи й затримав на велеті довгий погляд.

— Тут масло знадобиться, щоб пропхати такого в тунель, м’лорде. Послати когось у комору?

— Ой, думаю, він пролізе і без масла.

І він проліз... навкарачках, повзком. «А він величенький. Щонайменше чотирнадцять футів. Більший навіть за Маґа Могутнього». Маґ загинув у цьому-таки крижаному тунелі в смертельному бою з Доналом Ноєм. «Добрий був чоловік. Варта втратила забагато добрих людей». Джон відвів Шкіряка убік.

— Нагляньте за ним. Ви з ним розмовляєте однією мовою. Подбайте, щоб його нагодували і щоб йому знайшлося тепле місце біля вогню. Побудьте з ним, щоб його ніхто не займав.

— Ага,— сказав Шкіряк і, повагавшись, додав,— м’лорде.

Живих дикунів Джон відіслав лікувати рани й обмороження.

Для більшості з них, аби оговтатися, доволі буде поїсти гарячого і тепліше вдягнутися, сподівався він, а от рогоногий, швидше за все, втратить обидві ступні. Трупи Джон звелів віднести у крижані камери.

Вішаючи плащ на гачок біля дверей, Джон зауважив, що Клайдас був і вже пішов. На столі у світлиці він залишив листа. З першого погляду Джон вирішив: зі Східної варти або з Тінявої вежі. Однак віск виявився золотим, а не чорним. На ньому у вогненному серці був уписаний олень. Станіс. Джон зламав твердий віск, розгладив пергаментний сувій, почав читати. «Почерк мейстра, але слова самого короля».

Станіс узяв Пущанський Насип, і до нього приєдналися гірські клани. Флінт, Норі, Вул, Лідл — усі.

Мали ми й іншу допомогу — неочікувану, але дуже вчасну, від доньки Ведмежого острова. Алісана Мормонт, яку в народі прозвали Ведмедицею, заховала своїх бійців серед рибальських човнів і зненацька напала на залізних, коли ті відпливали. Всі лодії Аші Грейджой або спалені, або захоплені, а моряки, хто не поздавався, вбиті. За капітанів, лицарів, видатних воїнів й інших високородних залізних отримаємо викуп або використаємо їх, а решту я збираюся повісити...

Нічна варта дає обітницю не ставати ані на чий бік у чварах і суперечках у королівстві, однак Джон Сноу не зміг притлумити певного задоволення. Він продовжив читати.

...приєднується дедалі більше північан, бо вже поширилися чутки про нашу перемогу. Рибалки, вільні вершники, горяни, хуторяни з глибин вовчого лісу, селяни, які повтікали зі своїх домівок на узбережжі від залізнородних, уцілілі після битви під брамою Вічнозиму вояки, колишні присяжні Горнвудів, люди Сервинів і Толгартів. Зараз, коли я пишу ці слова, у нас уже п’ять тисяч, і це число росте день у день. До нас дійшли новини, що Руз Болтон рухається з усім своїм військом на Вічнозим, щоб там одружити свого байстрюка з вашою зведенючкою. Не можна дозволити йому повернути замку колишню силу. Ми виступили йому навперейми. До нас долучаться Арнольф Карстарк і Морс Амбер. Якщо зможу, врятую вашу сестру й підшукаю для неї кращу пару, ніж Ремсі Сноу. До мого повернення ви з братами маєте утримати Стіну.

Підписаний лист був іншим почерком:

Складено у світлі Царя, за підписом і печаткою Станіса Першого з дому Баратеонів, короля андалів, і ройнарів, і перших людей, володаря Сімох Королівств, оборонця держави.

Не встиг Джон відкласти листа, як той знову скрутився, немов намагався захистити свої секрети. Джон сам не знав, які почуття викликало у нього прочитане. Під Вічнозимом і раніше відбувалися битви, але такого не було, щоб у них не брав участь Старк з того або того боку.

— Від замку лишилася сама шкаралупа,— промовив він,— не Вічнозим, а привид Вічнозиму.

Боляче було навіть думати про це, а тим паче вимовляти такі слова уголос. Однак...

Цікаво, скільки людей приведе з собою Крукохарч, скільки мечів зможе зібрати Арнольф Карстарк? Половина Амберів буде з того боку разом зі Хвойдозгубом, воюючи під облупленим чоловіком Страхфорту, а більша частина військової потуги обох домів вирушила на південь разом з Робом, щоб ніколи вже не повернутися. Навіть зруйнований Вічнозим забезпечить серйозну перевагу тому, хто його триматиме. Роберт Баратеон зрозумів би це одразу та швидко кинувся займати замок, здійснюючи марш-кидки й нічні переходи, якими так уславився. Але чи вчинить так само хоробро його брат?

Навряд. Станіс — поміркований командувач, а його військо — недоварена каша з гірських кланів, лицарів-південців, вояків короля і королеви, присмачена кількома лордами-північанами. «На Вічнозим слід іти або дуже швидко, або не йти зовсім»,— подумав Джон. Хто він такий, щоб радити королю, але...

Він знову глянув на листа. «Якщо зможу, врятую вашу сестру». На диво ніжні слова з вуст Станіса, враження від яких зіпсувало оце грубе «якщо» і продовження — «підшукаю для неї кращу пару, ніж Ремсі Сноу». А якщо Арії не виявиться й не буде кого рятувати? Що як полум’я леді Мелісандри каже правду? Могла сестра втекти від своїх полонителів? «Як би їй вдалося це зробити? Арія завжди була метка й розумна, але ж вона всього-на-всього маленька дівчинка, а Руз Болтон не з тих, хто легковажитиме таким цінним трофеєм».

А що як у Болтона ніколи й не було його сестри? Весілля може виявитися військовою хитрістю, щоб заманити Станіса у пастку. Едард Старк ніколи не мав підстав нарікати на лорда Страхфорту, наскільки відомо Джонові, однак ніколи не довіряв цьому чоловікові — ні його тихому голосу, ні безбарвним очам.

«Сіра дівчинка на загнаному коні втікає від нав’язаного їй шлюбу». Поклавшись на ці слова, Джон відпустив Манса Рейдера і шістьох списосуджених на пошуки. «Молодих і гарненьких»,— сказав Манс. Неспалений король сам назвав імена, решту влаштував