Танок драконів - Джордж Мартін
— Чоловіки — це чоловіки,— скривився Залізний Емет,— обітниці — це слова, а, як відомо, словеса — це суховій. До жінок слід приставити варту.
— А хто приставить варту до варту?
«Нічого ти не знаєш, Джоне Сноу»,— ось що він давно затямив, і його навчителькою була Ігритта. Якщо він сам не зміг стримати обітницю, як може він очікувати цього від братів? Але жартувати з дикунками небезпечно. «Чоловік володіє або жінкою, або клинком,— колись сказала йому Ігритта,— та обома володіти він не зможе». Не так уже й помилявся Бовен Марш. Гардинова вежа — хмиз, який тільки й чекає на іскру.
— Я збираюся відчинити ще три замки,— промовив Джон.— Глибоке Озеро, Соболевий палац і Довгий Курган. Гарнізони в усіх трьох будуть з вільних людей, під керівництвом наших офіцерів. У Довгому Кургані будуть самі жінки, окрім хіба командувача і старого стюарда.
Без любощів не обійдеться, не сумнівався він, але за таких великих віддалей підтримувати зв’язок буде нелегко.
— І який бідолашний бовдур отримає там командування?
— Я зараз їду поряд з ним.
Суміш жаху й захвату, яка майнула на обличчі Залізного Емета, варта була мішка золота.
— Чим я завинив, що ви мене так зненавиділи, мілорде?
— Не бійтеся,— розсміявся Джон,— ви будете не сам. Вашим заступником і старшим стюардом буде Стражденний Ед.
— Ото зрадіють списосуджені! Може, ви ще магнарові замок віддасте?
Джонова усмішка зів’яла.
— Віддав би, якби міг йому довіряти. Боюся, Сигорн винуватить мене у смерті його батька. А що гірше, його ростили, щоб роздавати команди, а не виконувати. Не плутайте тенійців з вільним народом. Мені казали, що давньою мовою «магнар» означає «володар», але Стир для своїх був радше богом, а його син — це Стирове продовження. Мені не потрібно, щоб люди переді мною прихиляли коліно, але слухатися наказів вони все-таки повинні.
— М’лорде, з магнаром слід щось робити. Якщо ігноруватимете тенійців, з ними будуть проблеми.
«Проблеми — це жереб лорда-командувача»,— міг би відповісти Джон. Після візиту в Кротівку проблеми так і сипалися, і жінки — найменша з них. Голек, як він і підозрював, поводився вороже, але й серед чорних братів було чимало таких, у кого ненависть до вільного народу в’їлася в кості. Один з Голекових прибічників уже відрізав у дворі вухо одному з будівничих, і це, швидше за все, тільки початок. Тому слід негайно відчиняти старі форти, щоб відіслати Гарминого брата у Глибоке Озеро або Соболевий палац. Але поки що ці форти не придатні для життя, а Отел Ярвик зі своїми будівничими досі намагається відновити Ночефорт. Іноді ночами Джон не міг заснути, міркуючи, чи не зробив тяжкої помилки, не дозволивши Станісові просто стратити всіх дикунів. «Нічого я не знаю, Ігритто,— думав він,— і, либонь, ніколи й не знатиму».
До гаю лишалося півмилі, коли довге червоне проміння осіннього сонця, косо падаючи між віття безлистих дерев, помалювало замети в рожевий колір. Вершники перетнули замерзлий струмок, проїхали між двох гострих валунів, закутих у кригу, далі рушили на південний схід звіриною стежкою. Коли зривався вітер, у повітря злітали хмарки снігу й засипали очі. Джон закутав шарфом рот і ніс і натягнув на голову каптур.
— Уже недалеко,— мовив він до хлопців. Ніхто не відповів.
Тома Ячменя Джон занюхав раніше, ніж побачив. Чи це Привид його занюхав? Останнім часом Джон, навіть коли не спав, почувався так, наче вони з деривовком — одне ціле. Першим з’явився великий білий вовк, обтрушуючись від снігу. За кілька секунд показався й Том.
— Дикуни,— тихо промовив він до Джона.— У гаю.
Джон зупинив вершників.
— Багато?
— Я нарахував дев’ятьох. Вартових немає. Деякі дикуни мертві, а може, просто сплять. Здебільшого це жінки. Є одна дитина, а ще є велет. Я бачив лише одного. Вони запалили багаття, серед дерев куриться дим. Бовдури.
«Дев’ятеро, а зі мною сімнадцять». Однак четверо з його команди — зовсім хлопчаки, і з ними нема велета.
Проте Джон не збирався повертатися на Стіну. «Якщо дикуни ще живі, може, заберемо їх із собою. А якщо мертві, ну... кілька трупів нам не завадять».
— Далі підемо пішки,— промовив він, легко зістрибуючи на замерзлу землю. Снігу було по кісточки.— Рорі, Пейте, лишайтеся з кіньми.
Це завдання можна було дати новобранцям, але їм усе одно час понюхати крові. Чому б не зараз?
— Розійдіться і станьте півмісяцем. Наступати на гай будемо з трьох боків. Тримайте одне одного в полі зору, не збільшуйте віддалі між собою. Сніг приглушить наші кроки. Якщо наскочимо зненацька, може обійтися без крові.
Швидко западали сутінки. Ліс на заході проковтнув останню скибку сонця, і сонячне проміння зникло. Рожеві замети знову побіліли, а потім почали темніти разом з усім світом. Вечірнє небо набрало сірого відтінку старого бляклого плаща, праного-перепраного, а в небі з’явилися перші сором’язливі зорі.
Попереду Джон помітив білий стовбур, увінчаний кроною темно-червоного листя, яке могло належати тільки віродереву. Потягнувшись за спину, Джон витягнув з піхов Довгопазура. Глянувши ліворуч і праворуч, він кивнув Шовку й Коню, а вони передали сигнал наступним. На гай кинулися всі водночас, безшумно долаючи замети старого снігу — чути було тільки дихання. З ними біг Привид — біла тінь Джона.
Віродерева росли кільцем навколо галявини. Було їх дев’ять, усі приблизно одного розміру й віку. На всіх деревах були вирізьблені лики, усі різні. Якісь усміхалися, якісь лементували, а якісь горлали. В густих сутінках очі їхні здавалися чорними, але за білого дня, знав Джон, вони криваво-червоні. «Як очі Привида».
Маленьке багаття в центрі гаю справляло сумне враження: кілька зламаних гілок диміло серед попелу й залишків жару. Але навіть у ньому життя було більше, ніж у дикунах, які скулилися навколо. Лише один з них зреагував, коли Джон випірнув з гущавини. Це був малюк, який заплакав, учепившись у материн подертий плащ. Жінка, звівши очі, ахнула. На той час гай уже був цілком оточений розвідниками, які ковзали між білих як кістки дерев, зблискуючи затисненою в чорних рукавицях крицею, готовою до вбивства.
Останнім їх помітив велет. Він спав, скрутившись біля вогнища, але щось його збудило — плач маляти, або хрускіт снігу під чорними чоботами,
