Стежка навколо вогню - Лариса Лешкевич

Ітамар різко піднявся. Але Лоука м'яким жестом веліла йому сісти назад, і він підкорився,   настільки владним був зараз вираз її прекрасного, майже безтілесного обличчя.

– Не бійся нічого, – сказала вона голосом, схожим на сонний шепіт нічного листя, – це не твоє рішення, а моє... Те, що трапилося, необхідно мені, а не тобі...

Голова Ітамара все ще злегка паморочилася, але була на диво порожньою. Так давно не відчував він своє тіло таким легким, а душу такою безтурботною.

– То весь цей час ти прикидалася, що не можеш говорити? –  запитав він без жодного здивування, – Але навіщо?

– Це не було удаванням. На жаль, я не можу тобі всього розповісти, але для того, щоб стати собою, мені була потрібна твоя сила, твоя енергія, твоя любов... 

– Любов?

– Її фізичний бік, мій вождь, – Лоука посміхнулася так заманливо, що Ітамар знову відчув бажання. 

Але зараз він уже міг себе контролювати свої почуття, тому швидко придушив напад емоції.

– Більше мені нічого від тебе не потрібно. Ніхто ніколи не дізнається про те, що сталося тут сьогодні на світанку! – додала Лоука.

– Тіаніта чекає на мене, щоб принести підношення стихіям, – сказав Ітамар.

– Ти їх  вже приніс. Скоро зрозумієш, про що я говорю.

Ітамар на мить задумався і запитав:

–  Чому саме моя енергія? Ріол не менш сильний і могутній.

Лоука простягнула до нього руку з розкритою долонею. У променях світанку тьмяним золотом блиснула пряжка. Саме її Ітамар забув зняти з плаща, в який він загорнув тіло невідомої жінки, перед тим, як піддати його ритуальному вогню...