Борва мечів - Джордж Мартін

Скажений Мисливець плюнув на підлогу.

— А я кажу — відвезімо його назад до Камінного Септу і запхаймо у воронячу клітку!

— Так! — гукнула Ар’я. — Він убив Мику! Це правда!

— Оце сердита білка, — пробурмотів Зеленоборід.

Гарвін зітхнув і мовив:

— Ра-Гльор проголосив його невинним.

— Яке ще Рагло?! — Ар’я не змогла навіть вимовити ім’я їхнього бога.

— Господь Світла. Торос навчив нас, що…

Та Ар’ї було байдуже, чого їх там навчив Торос. Вона смикнула кинджала з піхов при поясі Зеленоборода і кинулася геть від нього, не дозволяючи себе упіймати. Гендрі теж спробував був її ухопити, та йому завжди бракувало спритності з нею змагатися.

Том Семиструнний з якоюсь жінкою саме допомагав Хортові стати на ноги. Ар’я кинула погляд на його руку, і їй аж мову перехопило. Під ременем щита на руці лишилася смуга рожевої шкіри, але вище і нижче плоть потріскалася, зачервонілася і спливала кров’ю від ліктя до зап’ястка. Коли її очі зустріли погляд Клегана, той гірко скривився і запитав:

— Аж отак не терпиться мене вбити? То вбий, дівчисько-вовчисько. Пхни мене ножем. Смерть від ножа чистіша, ніж смерть від вогню.

Клеган спробував стояти сам, але від найменшого руху шматки смаленої плоті лупилися йому з руки. Коліна його підігнулися, і він би впав, якби Том не упіймав його за здорову руку.

«Тепер ще й рука» — подумала Ар’я, — «наче мало було обличчя». Але ж то був Хорт… він заслужив горіти у найгарячішому пеклі. Ніж важко висів у руці; вона вхопила його міцніше і наготувалася.

— Ти вбив Мику! — вигукнула вона знову. «Хай лишень спробує заперечити!» — Скажи їм! Ти вбив його. Убив невинного хлопця!

— Убив. — Тепер у нього смикалося вже все обличчя. — Збив конем додолу і розрубав навпіл. Ще й сміявся з того дурника. А потім бачив, як твою сестру били до крові, а твоєму батькові стинали голову.

Лим ухопив її за руку і відняв кинджала. Ар’я хвицьнула його ногою, та марно — ніж до неї не повернувся.

— Гори у пеклі, клятий Хорте! — заверещала вона на Сандора Клегана у безпорадному, беззбройному гніві. — У найглибшому пеклі, яке буває на світі!

— Він уже там горить, — ледве чутно прошепотів чийсь голос.

Коли Ар’я обернулася, за нею стояв князь Берік Дондаріон, вчепившись у плече Тороса скривавленою рукою.

Кетлін IV

«Хай королі зими лежать собі у холодній крипті під землею» — подумала Кетлін. Таллі завжди брали силу від річки і до річки поверталися, коли їхнє земне життя добігало кінця.

Князя Гостера, вбраного у блискучий сріблястий кольчужно-панцерний обладунок, поклали до вузького дерев’яного човника. Під ним розстелене було його княже корзно з хвилями лазуру та черлені; вапенрок мережили ті самі візерунки. Глухого шолома, покладеного коло голови, увінчував пструг із лусочками срібла та спижу. На груди поклали мальованого дерев’яного меча; пальці князя стиснули його руків’я. Змарнілі руки ховалися у кольчужних рукавицях і здавалися майже такими ж дужими та великими, як за часів минулих. Важкий дубовий щит, оббитий залізом, лежав ошую, мисливський ріг — одесну. Решту човника заповнили плавником, трісками на розпал та камінням, щоб човен глибше і міцніше сидів у воді. На носі човна майорів прапор — пструг Водоплину в стрибку.

Щоб виштовхнути поховального човна у річку, було обрано семеро людей на честь семи божих ликів. Один із них був Робб — зверхній володар князя Гостера — а з ним князі Бракен, Чорноліс, Ванс, Малістер, пан Марк Дудар… і Ламаний Лотар Фрей, щойно прибулий з Близнюків із давно очікуваною відповіддю. У його супроводі їхало чотири десятки озброєних вершників на чолі з Вальдером Водограєм — найстаршим із позашлюбних синів князя Вальдера. То був суворий сивочолий воїн, укритий грізною славою в численних битвах.

Їхнє прибуття за кілька годин по смерті князя Гостера викликало чорну лють Едмура.

— Вальдера Фрея слід оббілувати і четвертувати! — волав він. — До нас на перемови він шле каліку та байстрюка! От скажи мені, що це не смертна образа!

— Не маю сумніву, що князь Вальдер ретельно добирав своїх посланців, — відповіла Кетлін. — Так, це ница, дрібна, жалюгідна помста. Але не забувай, з ким маємо справу. Спізнілий князь Фрей — так кликали його пан батько. Старий має норов огидний, дратівливий, заздрісний, а понад усе — пихатий.

На щастя, її син показав більше витримки і здорового глузду, ніж брат. Робб привітав фреївських послів за усіма звичаями гостинності, оселив супровід у куренях замкової варти і стиха попросив пана Десмонда Грела поступитися Лотарові честю проводів князя Гостера у останню подорож. «Мій син набрався суворої мудрості далеко понад свої роки.» Хай дім Фрей облишив справу Короля-на-Півночі, та князь Переїзду, що не кажи, лишався наймогутнішим значковим Водоплину, а уособлював його тут і зараз саме Лотар.

Семеро обраних проводжали князя Гостера з водяних сходів — ступали ними просто у річковій воді, поки стражники витягали угору брамні ґрати. Лотар Фрей, м’якотілий та огрядний, важко дихав, коли човен нарешті вирвався на волю до річкового потоку. При носі човна, спрямовуючи його на бистрину, стояли по груди у воді Язон Малістер і Титос Чорноліс.

Кетлін дивилася на похорон з мурів — чекала, видивлялася, як безліч разів у минулі часи. Під нею швидкий та шалений Перекат устромлявся, наче спис, у бік широкого Червонозуба, і його біло-блакитна течія збурювала червоно-брунатний намулистий плин більшої річки. Вранішня імла висіла над водою, наче прозоре мереживо або уривки старих спогадів.

«Бран та Рікон чекатимуть на свого діда» — майнула в Кетлін сумна думка, — «як я колись чекала на свого батька».

Вузький човник виплив з-під червоної кам’яної дуги Водяної Брами, прискорився у стрімких водах Перекату і вилетів у вир, де стрічалися води двох річок. Залишивши полон високих мурів замку, човник упіймав вітер широким вітрилом, і Кетлін побачила, як на батьковому шоломі виблискує сонце. Стерно на поховальному човні князя Гостера трималося твердо та прямо, і скоро він спокійно плив серединою потоку назустріч сходові сонця.

— Вже час, — закликав дядько.

Поруч із ним її брат Едмур — віднині законний та повновладний князь Едмур (скільки ще їй до цього звикати?) — наклав стрілу на тятиву. Зброєносець підніс до вістря палаючого смолоскипа. Едмур зачекав, поки полум’я огорне стрілу,