Борва мечів - Джордж Мартін

Зеленоборід мовив до неї:

— Ось він — чародій, білочко. Тепер ти матимеш відповіді на свої запитання.

Він вказав на вогнище, коло якого Том Семиструнний балакав з високим кощавим чоловіком у шматках різних обладунків, припасованих до злахміченої рожевої ряси. «Це не може бути Торос Мирійський!» Ар’я пам’ятала червоного жерця товстим, з гладким обличчям і блискучою лисою головою. А в цього обличчя висіло зморшками, на голові буяли пасма сивого волосся. Том сказав щось нечутне, жрець зиркнув у Ар’їн бік, і їй здалося, що він зараз наблизиться. Але тут з’явився Скажений Мисливець, уштовхнув свого бранця в коло світла, і про неї з Гендрі миттю всі забули.

Мисливець виявився кремезним, опецькуватим чолов’ягою, вбраним у вичинену латану шкіру, трохи лисуватим, зі слабким маленьким підборіддям і задерикуватим норовом. У Камінному Септі Ар’я вже була злякалася, що Лима і Зеленоборода зараз пошматують собаки: коли розбійники стали коло воронячих кліток і завимагали віддати їм бранця для князя-блискавки, то хорти оточили їх звідусіль, гарчали і винюхували. Але Том Семиструнний заспокоїв їх співом та грою, Рута примчала через майдан з повним фартухом жирних баранячих кісток, а Лим показав на Анжея у вікні бурдею з накладеною на тятиву стрілою. Скажений Мисливець вилаяв усіх підлабузниками, але зрештою погодився відвезти бранця на суд князеві Беріку.

Зап’ястки полоненому було сплутано конопляною мотузкою, на шию йому почепили зашморг, а на голову вдягли торбу. Та навіть так від нього пашіло небезпекою, яку Ар’я відчувала аж через печеру. Торос — якщо то був справді Торос — зустрів обох, полоняника і полонителя, на півдорозі до вогню.

— Як це ви його злапали? — спитав жрець.

— Собаки винюхали. Хочеш вір, а хочеш ні — спав п’яний під вербою.

— Отакої! Зрадили власні брати!

Торос обернувся до бранця і зісмикнув йому торбу з голови.

— Вітаю в нашому скромному палаці, Хорте. Тут не так розкішно, як у престольній палаті Роберта, зате товариство краще.

Миготливе полум’я пофарбувало спечене лице Сандора Клегана жовтогарячими тінями, зробивши його ще жахливішим, ніж удень, повидну. Коли він смикнув за мотузку, що охоплювала його зап’ястки, то відвалилося кілька пластівців засохлої крові. Вуста Хорта сіпнулися.

— Я тебе знаю, — мовив він до Тороса.

— Знав колись. У лицарських бугуртах ти щоразу шпетив мого вогняного меча, бо я тричі скидав тебе ним з коня.

— Торос Мирійський! Ти начебто колись голив голову.

— Аби показати смирноту і покірливість душі. Та насправді моя душа повнилася марнославством. Крім того, у лісі я загубив ножика, яким голився. — Жрець ляпнув себе по животі. — Я став менший тілесно, зате більший духом. Рік у дикій пущі витоплює з людини усе зайве. Де б його ще знайти такого кравця, щоб викраяв зайву шкіру. Тоді б я знову виглядав молодим і хвацьким, а юні красні діви засипали б мене цілунками.

— Хіба що сліпі, щоб не бачили твоєї брехливої святенницької мармизи.

Розбійники насмішкувато затюгукали, а найгучніше — сам Торос.

— Нехай так. Хоч я вже не той облудний жрець, якого ти знав раніше. У моєму серці пробудився Господь Світла. Зараз прокидається багато різного, що довго спало, землею котиться відлуння старих і нових сил. Я бачив їх у полум’ї.

Хорт виглядав знудженим.

— У сраку твоє полум’я. І тебе туди ж. — Він обернувся, роздивився решту. — Чи не надто підлого наброду, як на святого отця, ти понабирав собі у приятелі?

— Це мої брати, — просто відповів Торос.

Наперед проштовхався Лим Лимонний Сіряк. Лише він та Зеленоборід мали досить зросту, щоб дивитися Хортові у вічі, не задираючи голови.

— Дивися, на кого гавкаєш, собако! Ми тримаємо тебе за горло.

— Спершу відмий гівно з рук, а тоді мені до горла простягай. — Хорт зареготав. — Довгенько ж ви тут у ямі від усіх ховаєтеся!

Анжей-Сайдакер розлютився, почувши у його словах натяк на боягузтво.

— А ти запитай цапа, Хорте, чи довго ми тут ховаємося. Запитай свого брата. Запитай князя-п’явку. Ми пустили кров їм усім!

— Ви — це тутешня наволоч? Смішно аж до усцячки. Ідіть свині пасти, войовники!

— Ми й пасли, коли мали свині, — мовив коротун, якого Ар’я не знала. — Хто був кожум’якою, хто співцем, хто каменярем. Перед тим, як прийшла війна.

— Ми виступили з Король-Берега присяжними слугами Зимосічі, Даррі та Чорночалу, підданими Зорника та Вильда. Серед нас були лицарі, зброєносці, списники. Шляхетні та посполиті, пов’язані разом лише спільною метою.

Голос лунав від людини, що сиділа серед коренів оберіг-дерева нагорі печери.

— Дванадцять десятків виступило у похід принести королівський правосуд твоєму братові. — Той, хто говорив, почав спускатися додолу коренями-сходами. — Дванадцять десятків хоробрих і чесних вояків, на чолі з йолопом у розцяцькованій зірками киреї.

Зблизька промовець скидався на городнє опудало. На ньому була злахмічена чорна кирея, поцяткована зірками, залізний панцир, побитий трохи не в сотні битв. Густі кущавини рудо-золотавого волосся ховали більшу частину обличчя і голови, за винятком лисої плями над лівим вухом, де йому провалили череп усередину.

— З нашого загону загинуло вже вісім з гаком десятків, але ті мечі, що випали з їхніх рук, підхопили інші.

Коли він досягнув підлоги, розбійники розступилися, даючи дорогу. Ар’я побачила, що в нього немає одного ока, плоть навколо очниці — пошматована й напухла, навколо шиї — якесь чорне коло.

— З людською поміччю ми б’ємося далі, як уміємо — за Роберта і державу.

— Роберта?! — проскреготів Сандор Клеган з недовірою в голосі.

— Нас вислав у похід Нед Старк, — відповів Джак-Щасливець у шоломі-горщику, — та наказував він, сидячи на Залізному Престолі. Ми виконуємо волю корони і служимо королю Роберту.

— Роберт зараз королює над могильними червами. То це тому ви сидите під землею — тута в вас тепер королівський двір?

— Король помер, — визнав схожий на опудало лицар, — але ми й досі королівські слуги. Щоправда, королівську корогву ми втратили при Мартоплясовому Броді, де нас запопали гицлі твого брата.

Він торкнувся кулаком грудей і проказав:

— Роберта вбито, але держава живе. Поки живемо ми — її захисники.

— Та невже? — пирхнув Хорт. — Що тобі до тієї держави, Дондаріоне? Вона тобі мамця, чи може, любка-голубка?

«Дондаріоне?!» Але ж Берік Дондаріон колись був гарний на вроду, в нього