Борва мечів - Джордж Мартін
Едмур стиха вилаявся.
— Вітер, — мовив він і наклав другу стрілу. — Ану ще раз.
Вогонь поцілував просякнуте олією ганчір’я за площиком стріли, поповзли гарячі язички, Едмур здійняв лука, напнув, вистрілив. Друга стріла злетіла високо і далеко — надто далеко. Вона впала у річку за півтора десятки аршинів перед носом човна; вогонь миттю згас. Шиєю Едмура поповзла барва, темніша за його руду бороду.
— Ще раз! — наказав він і висмикнув із сагайдака третю стрілу.
«Він надто напружений — ніби його тятива» — подумала Кетлін.
Пан Брінден, мабуть, помітив те саме, бо мовив:
— Дозвольте мені, пане князю.
— Я можу сам! — заперечив Едмур, підпалив стрілу, підсмикнув лука догори, глибоко вдихнув, напнув… Якусь мить здавалося, що він вагається, поки вогонь повзе угору стрілою, та нарешті тятива тенькнула, стріла змигнула у повітрі, виписала дугу, пішла униз… і засичала, проминувши надуте черевом вітрило.
«На якусь долоню, та все ж не влучив.»
— А бодай би її Інші вхопили! — вилаявся брат.
Човен майже пішов за межі досяжності; зараз він пірнав у річкову імлу, а потім знову визирав з неї. Без жодного слова Едмур пхнув лука своєму дядькові.
— Треба поспішати! — заохотив сам себе пан Брінден.
Він наклав стрілу, потримав коло смолоскипа, напнув і випустив. Кетлін не була певна, чи встигла стріла схопити вогонь… але потім побачила вогняний слід у повітрі, схожий на жовтий прапорець. Човен зник у тумані, вогняна стріла теж… але лише на один удар серця. Раптом — попри всяку надію — присутні побачили вдалині гарячу червону квітку. Запалали вітрила, річкова імла забарвилася рожевим та жовтим. На якусь мить Кетлін побачила різкі обриси човна, охоплені танцюючим полум’ям.
«Чекай на мене, Китичко» — почула вона батьків шепіт, наосліп сягнула рукою до брата, але Едмур відійшов і тепер стояв самотньо на найвищому місці замкового муру. Замість нього руку схопив дядько Брінден, переплівши її пальці своїми — дужішими та шорсткішими. Разом вони дивилися, як невеличке вогнище зменшується, як палаючий човен зникає удалині.
Нарешті він зник зовсім… може, поплив далі річкою, а може, розвалився і потонув. Вага обладунку потягне князя Гостера на дно — спочивати у м’якому намулі, у підводних палатах одвічного двору князів Таллі, де за єдину челядь їм правлять зграйки спритних рибок.
Едмур пішов з муру тоді, коли вогняний човен остаточно зник з очей. Кетлін рада була б обійняти його, хай лише на мить, посидіти годину, чи ніч, а чи й поворот місяця — побалакати про покійного, затужити за ним усім серцем. Та вона знала незгірш брата, що на те бракує часу — адже Едмур тепер править князем на Водоплині. Навколо нього збиралися лицарі та вельможі, бурмотіли співчуття та обіцянки вірності, затуляли від нього спинами таку дрібничку, як горе його сестри. Едмур слухав усіх, та не чув жодного слова.
— Не влучити стрілою — то не ганьба, — казав їй дядько стиха. — Едмур має це почути. Коли наш власний пан батько рушив униз річкою, Гостер теж не влучив.
— Але ж лише першою стрілою. — Кетлін була надто мала, щоб пам’ятати, але князь Гостер часто їй розповідав. — Зате вже друга знайшла вітрило.
Вона зітхнула. Едмур має менше сил, ніж здається. Смерть прийшла до батька як порятунок від страждань, як милість божа, та все одно брат тяжко переживав спільну з сестрою втрату. Минулого вечора, трохи напідпитку, він не витримав і заплакав, жаліючись про все, чого не зробив і чого не сказав. Крізь сльози він зізнався сестрі, що волів би радше лишитися при батьковому ложі, ніж рушати у битву при бродах.
— Я мав сидіти поряд із батьком, як ти! — стогнав він. — Чи казали пан батько щось про мене, аж наприкінці? Правду, Кет! Невже вони про мене не питали?!
Останнім словом князя Гостера була «Рута», але Кетлін не змогла примусити себе у тому зізнатися.
— Батько прошепотів твоє ім’я, — збрехала вона.
Брат вдячно кивнув і поцілував їй руку. «Якби ж ти не намагався звечора потопити своє горе і вину в чарці, то може, напнув би лука як слід» — зітхнула вона про себе. Та й ці слова теж лишила несказаними.
Чорноструг звів її додолу з мурів туди, де посеред своїх значкових стояв Робб, а при його боці — молода королева. Побачивши матір, син схопив її у мовчазні обійми.
— Князь Гостер лежав величний, як король, ясна пані, — стиха проказала Джейна. — Шкода, що я не мала честі знати ясновельможного пана князя живим.
— Та й я б волів спізнати пана дідуся трохи краще, — додав Робб.
— Пан батько бажали б цього теж, — відповіла Кетлін. — Але між Водоплином і Зимосіччю лежить забагато довгих верст.
«А між Водоплином та Соколиним Гніздом — забагато гір, річок та ворогів.» Ліза на її листа навіть не відповіла. З Король-Берега також не було чути нічого, крім мовчанки. Кетлін гадала, що пан Клеос та Брієнна з їхнім бранцем мали б дотепер уже досягти міста. Можливо, Брієнна просто зараз повертається зі столиці разом з її дівчатками. «Пан Клеос присягнувся, що змусить Біса вислати крука негайно після обміну бранців. Присягнувся лицарським словом!» Але ж круки не завжди безпечно долали свій шлях. Птаха міг збити якийсь мисливець і засмажити собі на вечерю. Може статися так, що лист, який зняв би їй тягар з душі, зараз лежить у попелі чийогось табірного вогнища коло купи пташиних кісток.
Щоб поспівчувати Роббові, зібрався чималий натовп. Кетлін відступила убік, терпляче дозволивши висловитися князеві Язону Малістеру, Великоджонові та панові Рольфу Перчину. Проте коли наблизився Лотар Фрей, вона смикнула сина за рукав. Робб прожогом обернувся зустріти пана Лотара і вислухати, що той скаже.
— Ваша милосте.
Огрядний чолов’яга років тридцяти п’яти, Лотар Фрей мав близько посаджені очі, гостру борідку, темне волосся, що спадало кучерями на плечі. Спотворена при народженні нога дала йому прізвисько «Ламаний Лотар». Він уже більше як десятиріччя служив підкоморієм і управителем при своєму батькові.
— Не годилося б нам сієї скорботної години втручатися у ваше родинне горе. Та чи можливо, щоб сьогодні
