Право на шанс - Олена Гриб

Одним словом, столичний маг залишився без помічників, а вимагали від нього ого-го яких звершень. Вимагали всі підряд: Зарлат, гільдія, Сойл… Надії покладали! Ньельм уявлення не мав, з якого боку підступитися до біди, що маячила перед ним.

Барр розбуджений? Напевно, так. Чи означало це, що у Білого Дракона відтепер немає претензій і пора бігти за нагородою? Безумовно, ні. Вирішальної сутички поки не відбулося. Сойл не в тому настрої, щоб нагадувати йому про його ж обіцянки.

Тоді як викрутитися? Допомогти знищити Чорного Дракона? Або допомогти Чорному Дракону? Чаклун не міг вирішити. Одне ясно: Барра необхідно знайти. Бажано до того, як Сойл накинеться на нього прямо над багатотисячним містом.

І тут нагодився Парек із сенсаційною заявою. Він, уявіть собі, привіз у гільдію сущий скарб – дівчину, до якої збігаються потойбічні сутності. Чому це я вважала, що гільдійський маг знає правду про здібності купецької дочки? Ніхто з ним не був відвертий, а події у вільшанському пансіоні можна було трактувати по-різному.

Ньельму припала до душі ідея щодо приманки. Раптом Девія приверне не тільки демонів, а й Барра? Зарлат теж не бачив нічого поганого у використанні підлітка, хоча від полювання на Чорного Дракона він відмовився. Ну а Чижа з його поясненнями-запереченнями ніхто не слухав, оскільки нишпорка – не маг, щоб розбиратися в демонології.

Проте всі троє зійшлися на думці, що дівчину ігнорувати не треба. Рано чи пізно вона обов’язково стане в пригоді.

Чим це закінчилося, відомо.

Девія вийшла з гри, сутичка драконів назрівала, плани не спрацьовували… Повна безнадія? Зізнаюся: тікати від князя шість років тому було набагато страшніше.