Право на шанс - Олена Гриб

– Нічого, – я намагалася говорити спокійно і розмірено. – А що сталося?

– Ти схопилася за серце!

Га?! Я ж не трепетна панянка, яка непритомніє на кожному кроці!

– Ще б пак, не найприємніше видовище, – в тон нишпорці долинуло звідкись збоку.

Ньельм! І цьому треба записати мене в здихлята!

Я стиснула зуби. Чиж не зводив із мене уважного погляду. Знатний чаклун підозріло мружився поверх кінських спин. Тавеннський кат теж поспішав до нас, і був він не дуже доброзичливим.

А що тут, до речі, за заклинання? Призову? Пошуку? Може, воно скликало демонів? Я не знала. Але розвиток подій не обіцяв нічого доброго. Вони магічили з потойбічними сутностями, мені стало погано – в наш непевний час цього досить для поспішних висновків, а я не хотіла, щоб мене назвали демоном.

Але мої руки все-таки притискалися до грудей десь біля серця. Як це пояснити?!

– Все нормально, – промимрила я. – Нічого не болить! Просто… Просто… – мене раптом осінило. – О, згадала дещо. Чижику, ти говорив, Мела шукає якусь книгу? Чи не цю?

Пальці незграбно сіпнулись, і я витягла з внутрішньої кишені пошарпану книжечку – ту саму заборонену писанину, яку чаклунка випросила у Зарлата і довірила мені в палацовому саду. Вчора, віддаючи одяг до пральні, я вийняла її і засунула під подушку, а вранці, збираючись, за звичкою запхнула в кишеню. Все своє ношу з собою – це про мене. Я так звикла. Я шість років так прожила!