Борва мечів - Джордж Мартін
— Сніг! Сніговій!
Сем підняв очі. Навколо вогню колами літав крук князя-воєводи Мормонта, звихрюючи повітря широкими чорними крилами.
— Сніг! — каркнув птах. — Сніг-говій!
Там, де з’являвся крук, невдовзі слід було чекати Мормонта. Справді, князь-воєвода скоро виник з-під дерев верхи на бахмуті між старим Дивеном та схожим на лиса розвідником Ронелом Гарклаєм, якого він поставив замість Торена Рідколіса. Списники коло брами заволали: «Хто іде?», а Старий Ведмідь у відповідь загарчав:
— А ви, в сьомого дідька, кого бачите? Чи вам Інші очі повиймали?
Очільник Варти проминув брамні стовпи, з яких дивилися черепи барана і ведмедя, натягнув повід, здійняв кулака і свиснув. Заплескавши крилами, крук прилетів на його клич і сів на руку.
— Пане воєводо, — почув Сем слова Ронела Гарклая, — ми маємо лише двадцять і двох коней, з яких, боюся, Стіни не дістанеться і половина.
— Та знаю, — загуркотів Мормонт. — Але однак мусимо рушати. Крастер сказав своє слово.
Він зиркнув на захід, де сонце ховалося за купою темних хмар.
— Боги подарували нам перепочинок, та чи надовго?
Мормонт зіскочив з сідла, кинувши крука назад у повітря, тоді побачив Сема і заревів:
— Тарлі!
— Я? — незграбно зіп’явся на ноги Сем.
— Я? — Крук всівся на голову старого воєводи. — Я?
— Твоє прізвище Тарлі? Ти маєш брата у цих краях? Значить, ти. Стули рота, і ходімо зі мною.
— З вами? — самі собою кавкнулися безглузді слова.
Князь-воєвода Мормонт подарував йому нищівний погляд.
— Ти — братчик Нічної Варти. Спробуй не сцятися в штани щоразу, як я на тебе дивлюся. Кажу, ходімо.
Його чоботи хутко зачвакали у грязюці. Сем мусив поспішати, щоб не відстати.
— Я оце думав про твоє драконоскло…
— Воно не моє, — відказав Сем.
— Гаразд, драконоскло Джона Сніговія! Якщо кинджали з драконоскла — це саме те, що нам потрібно, то чому ми їх маємо аж два? Кожен братчик на Стіні мав би отримувати такого кинджала зі зброярні того самого дня, коли проказує обітниці!
— Ми ж не знали…
— Зараз не знали, так! Але ж колись мали знати. Нічна Варта забула, Тарлі, навіщо вона існує на світі! Ніхто здуру не мурує стіну заввишки у сто сажнів, аби завадити дикунам у шкурах красти жінок. Стіну збудували, щоб захищати царину людей… і не від інших людей. Бо дичаки, якщо відкинути дурні забобони — то такі самі люди, як ми. Але минуло надто багато століть і тисячоліть. Ми розучилися впізнавати справжнього ворога, Тарлі. Зараз він тут, а ми навіть не знаємо, як із ним боротися. А чи правду кажуть прості люди, що драконоскло роблять дракони?
— М-маестри гадають, що ні, — пробелькотів Сем. — Маестри кажуть, що воно виходить з вогню земних надр. І називають його обсидіаном.
Мормонт пирхнув.
— Та хай звуть хоч макогоном, якщо їхня ласка! Аби вбивав так, як ти розказуєш. Хочу мати його якомога більше.
Сем запнувся, але не впав.
— Джон знайшов іще — там, на Кулаку. Кількасот площиків, вістря для списів…
— Знайшов, то і знайшов. Що нам із того тут і зараз? Аби знову досягти того клятого Кулака, нам потрібна зброя, котрої ми не матимемо, доки не дістанемося Кулака. До того ж не забуваймо про дичаків. Доведеться шукати драконоскло деінде.
Сем майже забув про дичаків — стільки усього сталося з тієї пори.
— Кажуть, діти лісу мали клинки з драконоскла. Вони б знали, де шукати обсидіан.
— Діти лісу вимерли, — відповів Мормонт. — Половину їх вирізали першолюди спижевою зброєю, а потім андали скінчили справу залізом. Кому-кому, а їм кинджали з драконоскла…
Старий Ведмідь обірвався на півслові, побачивши Крастера, що виник з-за шкіряної запони дверей. Дичак шкірився на повний рот гнилих чорних зубів.
— Я маю сина!
— Си-и-на, — каркнув Мормонтів крук. — Сина, сина, сина!
Обличчя князя-воєводи наче скам’яніло.
— Щиро вітаю.
— Отакої, вітаєте? А ви б замість вітань краще попрощалися. Разом із вашим набродом. Здається мені, давно вже на часі.
— Щойно наші поранені зміцніють, ми відразу…
— Ті, хто міг, уже зміцніли, старий гайвороне. Ти це знаєш, і я це знаю. А ті, що помирають… уріж їм горлянки, та й по тому. Мусиш розуміти незгірш мене, що так воно тільки на краще. А не зважуєшся — то залиш їх мені. Я вже якось дам їм ради.
Князь-воєвода Мормонт визвірився на нього:
— Торен Рідколіс казав, що ти друг Варті! Та який ти збіса друг!
— Певно, що друг, — відказав Крастер. — Я вам віддав усе, що мав зайвого. Та зима ж насувається, нікуди не дівається. А та дівка ще й налупила мені зайвого верескливого рота, якого теж треба годувати.
— Ми можемо його забрати, — писнув хтось збоку.
Крастер повернув голову, звузив очі й плюнув Семові на чоботи.
— Що ти сказав, Смертяний?
Сем роззявив рота, тоді знову стулив.
— Я… я… я лишень хотів сказати… якщо він вам не потрібен… адже його треба годувати… а зима насувається… то ми можемо… забрати його з собою, щоб…
— Мого сина? Мою плоть і кров? Ти гадаєш, я віддам його вам, чорним ґавам?
— Та я ж лише…
«Нема в тебе ніяких синів, бо ти їх викидаєш на мороз — так розповідала Йоля. Ти лишаєш їх у лісі, тому в тебе тут самі дружини і дочки, які теж стануть дружинами.»
— Помовч, Семе, — мовив князь-воєвода Мормонт. — Ти вже досить сказав. Навіть забагато. Іди до хати.
— П-пане в-воєводо, я…
— До хати, хутко!
Зашарівшись із сорому, Сем пропхався крізь запону на дверях у морок хати. Мормонт пішов за ним.
