Острів Вірату - Таня Толчин
Червону сукню Сессіл похапцем запхала в шкіряну дорожню торбину, також взяла й скриньку з зіллями, яку завжди носила з собою. Самотужки вдягнулася в буденне лардонське вбрання. Кутаючись у синій оксамитовий плащ, вислизнула в коридор та стрімко попрямувала до покоїв своїх вірних прислужників-ельгертанців.
— Доброго й світлого вам ранку, Володарко, — двері відчинив Сен, який зазвичай прокидався до сходу світила. Тривожно зіщуливши очі, споглядав збентежену й заплакану Сессіл. — Щось трапилося? Заради богів, Володарко, скажіть… Ви така бліда…
— Ми покидаємо Вірату, — відрізала холодно й твердо. — Скажи іншим, щоб негайно збиралися в дорогу, також треба взяти коней і двоколку, до пристані довгий шлях…
— Як же так, Володарко? А Володар знає про це? Невже відпустив? — Сен у жаху витріщився на бліду Сессіл. — Що відбувається? Ви…
— Просто виконайте мій наказ, Сене. Мовчки, без зайвих запитань, — мовила з похмурою рішучістю. — На березі залишився наш ельгертанський корабель, на якому ми прибули сюди… На ньому ж і відбудемо до острова Елгерджія… Давно я не бачилася з батьками, вони неодмінно зрадіють мені, а щодо Мілгардана… Він для мене більше не пара, — стиснула щелепи, ледь стримуючи сльози. Не варто виказувати слабкість перед прислужниками, не зараз… Згодом даватиме волю сльозам, коли залишиться наодинці з важкими роздумами, без свідків.
Сен лише зітхнув у відповідь, не став нічого розпитувати й кинувся виконувати наказ. Звісно, п’ятеро вірних прислужників помітно зраділи, адже й самі не в захваті від перебування на лардонських землях, неабияк тішилися поверненню до рідної Ельгертанської Імперії.
На щастя, в Сессіл був ключ-пластина від усіх дверей замку, також за допомогою неї відчинялися і ворота фортеці. Володарка неодноразово ходила на прогулянки по острову в товаристві прислужників, звиклі до цього охоронці і зараз не стали допитуватися, куди ж так рано попрямувала їхня Володарка.
Віддаляючись від воріт фортеці у запряженій кіньми двоколці, мовчазна й бліда Сессіл навіть не озирнулася назад. Байдуже. В Душі зяяла крижана порожнеча, наче якоїсь миті поглинала внутрішнє Світло… А що попереду? Нове життя в Ельгертанській Імперії, в палаці матері Джулли. Саме там Сессіл і народить довгоочікувану донечку, майбутню імператрицю з роду Ейл.
Діставшись порту Вірату, Сен доволі швидко знайшов людину, якій Сессіл заплатила монети й звеліла повернути коней та двоколку до фортеці. Володарка Мілгардан мала певні заощадження, які зазвичай витрачала на благодійність, але зараз монети неабияк знадобляться, варто перед довгим плаванням запастися харчами.
Піднявшись трапом на борт ельгертанського корабля, Сессіл відразу попрямувала до каюти, де поспішно стягнула з себе ненависне лардонське вбрання, яке зараз асоціювалося з неволею та жорстокими правилами Вірату. Перевдягаючись в червону сукню, мимоволі згадала сріблясті лардонські троянди… Так, ці квіти завжди нагадуватимуть їй Зейю… Коли перед втечею Сессіл біля стайні очікувала на прислужників, дала волю роздираючому відчаю й гніву, нервово зриваючи ненависні суцвіття. Гострі шипи зранили її пальці, але ця крихта фізичного болю ніщо у порівнянні з муками Душі…
Застигши посеред каюти, Сессіл з гіркотою споглядала те ложе, на якому спали з Расселом під час подорожі на Вірату. Боги, чому ж так боляче?! Як викреслити з пам’яті, вирвати з серця свої почуття? Як виявилося, матінка Джулла мала рацію, коли наставляла щодо Рассела, попереджала, що цей лардонець завдаватиме лише болю…
Отже, попереду довга подорож водами океану до Ельгертанської Імперії, нове життя в палаці Джулли. Підставивши обличчя холодним вітрам, Сессіл застигла посеред палуби й на повні груди вдихнула повітря. Саме зараз почувалася вільною пташкою, яка відчайдушно летіла в незвідане майбутнє.
