Примхлива мрія - Agrafena

Не встигла я знайти відповідь на таку несподівану заяву, як раптом двері відчинилися, і зайшла викладачка з Декоративного мистецтва. Льолька замовкла, а я ще трохи подивувалася її припущенню про мене та Пашку. 

Більше ми з Гуторіною це питання не підіймали. Віолетта також не намагалася мене підколоти, тож і я на неї уваги не звертала. Нехай радіє своїй незвичайності. Нехай чекає, поки Пашка її достатньо покарає за те, що дала йому привід ревнувати. Можливо, вже сьогодні він мені скаже, що вирішив скасувати наші заручини і повернутися до цієї блондинистої задаваки. Але чому мені так прикро? 

Коли пролунав дзвінок, що сповіщав про закінчення останньої пари, я навіть полегшено зітхнула. Швидко зібрала свої конспекти в сумку і попрямувала до виходу.

– Куди ж ти так поспішаєш? – обурено вигукнула Льолька, вискакуючи за мною в коридор.

– Додому, звісно, – спокійно знизала я плечима. – А раптом тато зателефонує, а мене немає? 

Ольга навіть зупинилася:

– А він не може зателефонувати на мобільний?

– Зателефонував би, – сказала я похмуро, не зупиняючи рух, – якби він його мав. Ніяк не можу змусити його користуватися мобілкою. Каже, що вже не той вік, щоб з іграшкою біля вуха ходити. 

Гуторіна знову прилаштувалася поруч зі мною і тихо зашепотіла: 

– Слухай, подружко, я не спитала, коли ваше весілля з Павлом?

– А ваше? – Поглянула я на неї. 

– Наше через два місяці, – загадково усміхнулася подруга, – Ну і..?

– А наше, може, взагалі не відбудеться, – сердито пробурмотіла я, швидко перетнула хол і вискочила на ґанок. – Бувай, Олю. Іди, он на тебе Мишко вже чекає. 

Залишивши вражену подружку на ґанку, я попрямувала через дорогу до зупинки тролейбуса. Лише раз озирнулася, побачила як Гуторіна біжить до коханого, і продовжила рух.

Вже біля зупинки я змінила своє рішення їхати додому. Цей бабник Аполлінарій так мені всі мізки заплутав, що я навіть не подумала, що варто було б викликати майстра, щоб він подивився, що сталося з моєю машиною, чому вона раптом перестала мене возити. Тому я закинула сумку на плече і пішла алеєю.

– Віка? – пролунав за спиною знайомий голос, – чому ти не на колесах?

О! Знову Макс. Дивно, що він у такому товариському настрої, що вдруге за сьогодні мене чіпає.

– Машина зламалася, – пояснила я, – а ти чого йдеш пішки?

Максим звично простягнув руку до моєї сумки, а я автоматично віддала її. Лише потім зрозуміла, що, напевно, не варто було цього робити.

Ми вже давно не пара, а він все ще такий же лицар, як і раніше. Але все вже зрозуміло – нічого в нас із ним ніколи не буде. Я в цьому переконалася, коли наше святкування Восьмого Березня завершилося зовсім не так, як ми планували.

– Я тепер живу неподалік, – пояснив несподіваний попутник. Він повісив мою сумку на своє плече і пішов поруч зі мною. Якийсь час ми йшли мовчки, а потім, не дивлячись на мене, колишній хлопець раптом сказав:

– Може, зайдеш в гості? 

Я була в шоку. Ось тобі й «не наступаю двічі на ті самі граблі»! Хоча, відповісти я не встигла. 

Неподалік, скреготнувши гальмами, різко зупинилася машина, і ми з моїм супутником, як і усі навколишні пішоходи, зацікавлено повернулися, щоб подивитися, кому ж так ніколи? 

А спізнюється, як виявилося, мій теперішній (а в минулому та майбутньому – Віолкін) наречений. Різко відчинивши двері і злісно блиснувши жовтими очима, на тротуар вистрибнув Пашка. 

Ой! Він справді в люті. Не стільки через те, що я пішла, скільки, напевно, через те, що не попередила. Його світлості довелося чекати на мене біля університетських воріт. Який жах!