Сакрал - Ірина Хомін

— То й що?

Олександр відвернувся до вікна, ховаючи сповнені болю очі, блукаючи поглядом по подвір'ю, а в думках шукаючи вихід. Він знав, якими будуть наступні запитання.

І вони таки були. Правда, Тереза зайшла дещо здалеку.

— Ти любив її?

— Так.

— Справді?

— Я сказав, що так.

— То чому ж вона опинилася в божевільні?

Все життя він готувався до подібного запитання, спостерігав, як підростає донька, і шукав відповідь. Але, схоже, досі не знайшов…

__ Чому ти мовчиш?

— Вона збожеволіла.

— А ти не міг найняти лікарів? У тебе ж завжди були гроші.

— її стан… вимагав ізоляції.

— Ізоляції… — задумливо повторила Тереза. — Ізоляції…

її тоненькі пальці, що закінчувались акуратними нігтями з французьким манікюром, вп'ялися в руки вище ліктів, але вона не відчувала болю. Здавалося, вона навіть не відчувала, що дряпає собі тіло.

— А чому ти жодного разу не влаштував нам побачення?

— Чому? — Батько обережно озирнувся. — Не хотів, щоб ти запам'ятала її такою. Годі питань. Я не винен, що твоя мати з'їхала з глузду.

— Але ти віддав її до лікарні.

— Я вже пояснив чому.

Тереза вкотре замовкла. Щось не так. Батько явно щось не договорює. Він завжди любив усе пояснити, а тут кидає якісь завчені фрази. У чому ж річ?

— А як вона померла?

Ще одне хороше питання. Олександр аж потягнув руку, щоб розстібнути верхній ґудзик, але, глянувши на доньку, передумав. Раніше він її недооцінював. Вважав маленькою дівчинкою, яку цікавить лише мистецтво. Зараз на нього дивилася людина, яка була сповнена рішучості і навіть агресії, і ця людина стежила за кожним його рухом. Нарешті Олександр спромігся опанувати себе.

— Як вона померла? Передозування. Помилка медперсоналу. Хочеш, я навіть довідки відповідні покажу. Висновок медекспертизи є… ти мені не віриш?

— Вірю.

— Сухо звучить. Ти ніколи раніше не розмовляла зі мною таким тоном.

— Я раніше не задумувалася над такими питаннями. Гаразд. Розкажи мені про неї.

— Що саме? — розгубився Олександр.

— Якою вона була?

Батько посміхнувся. І це все, що її цікавить? Справді, коли б тоді десятирічній дівчинці замість того, щоб показати фотографію, він розповів щось гарне і приємне про її маму, тепер не довелося б йому викручуватися. Ні, під цим панциром агресії ховалася дитина, яка хотіла якомога побільше дізнатися про маму.

— Вона була гарна. — Здавалося, Олександр намагається щось пригадати. — Дуже добра, завжди весела. Марта відрізнялася від інших жінок. Завжди була допитливою, хотіла збагнути речі, яких інші й гадки не мали торкнутися… — Його голос недоречно затремтів, що відразу завважив тонкий слух Терези. — Вона дуже багато знала, але при цьому залишалася тендітною дівчинкою з усіма своїми невинними примхами.

Дивлячись собі під ноги, Тереза ходила по кімнаті. Від стіни до стіни. Вслухалася в батькову розповідь і відганяла нав'язливу думку, що все це «вода». А є щось ще.

— Скажи, — урвала вона батькову мову. — Що ти мав на увазі, коли говорив, що не дозволиш мені піти по її слідах?

Олександр розгубився. Ось що мають на увазі, коли кажуть: «Язик мій — ворог мій».

Але Тереза вже не відступала:

— До чого тут книжка, тату? Між книжкою і мамою є зв'язок?

— Ти хочеш бачити неіснуюче. Все, що міг, я вже розповів. Ти не хочеш слухати, ти хочеш почути НЕІСНУЮЧЕ! Розмову закінчено!

— Ти так гадаєш?

— Я не дозволю тобі говорити зі мною в такому тоні. Я виховав тебе. Ти завжди мала все необхідне. І не тільки. Я запхав тебе в один з найпрестижніших вузів. Правда, толку з цього небагато — досі оплачую всі твої рахунки.

Докір батька освіжив знервовану Терезу. З усього нині сказаного останніх кілька речень мали відношення до життя. Вони були реальними. Дівчина навіть згадала про виставку, якій, мабуть, вже не судилося відбутися. Вона справді була безпорадною. Квартиру, машину, дачу купив їй батько. А вона навіть оплатити рахунки неспроможна. Досі він ніколи не дорікав. На що сподівався? Що донечка вдало вийде заміж і чоловік до кінця життя забезпечить Терезу всім, що душа забажає? В принципі, так і виходило. Тільки Тереза ніколи не замислювалась над тим, що «сидить у когось на шиї».

Нереальна.

А якби не стало батька і Валентина? Що тоді?

Дівчині стало моторошно. Вона повинна навчитися виживати. І почати слід з виставки. Якщо виставка відбудеться, значить, вона на щось іще здатна, ні — то…

— Вибач. Я останніх кілька днів сама не своя… Можливо, мені справді не слід було так довго знаходитися біля Межі.

Тереза втомлено посміхнулася. Впевнена, що батько не зрозумів, про що йдеться, взяла зі столу свою сумочку і, збираючись прощатися, підійшла до тата.

— Про яку межу ти говориш? — насторожено спитав Олександр.

— Місце так називається…

— Де воно? — спитав так голосно, що Тереза аж підстрибнула.

Дівчина здивувалася, намагаючись зрозуміти, чому він кричить.

— Чому ти мовчиш? — Він схопив доньку за плечі. — Де воно?

Коли він нарешті перестав трясти доньку за плечі, та поспішила відійти і якось ображено мовила:

— Біля селища.

— Там, де дача?

— Так.

— І… — Олександр заткнувся. — І що там? За Межею…

Отепер Тереза все зрозуміла. Дивний здогад, наче блискавка, пройшов крізь її свідомість, перекреслюючи сказане.

— Йдеться про маму, чи не так?

— Ні, — сахнувся батько. — Як