Борва мечів - Джордж Мартін

— Це в тебе Інші хотіли чобота забрати, га, Смертяний?

«І він тієї ж співає!»

— Та ні, просто в багні загруз. Не клич мене отим прізвиськом, прошу тебе.

— Чого б це? — Грен здивувався направду, не удавано. — Хороше прізвисько, ти його чесно заслужив.

Пип завжди дражнив Грена, що той тупий, як замковий кут. Тому Сем терпляче пояснив, стоячи на лівій нозі й намагаючись увіпхнути праву назад до брудного чобота:

— Це просто інший спосіб кликати мене боягузом. З мене кепкують — як от із Бедвика, коли кличуть його «Велетнем».

— Ну, він і справді не велетень, — визнав Грен, — а Павлюк ніколи не був малюком. Тобто був, коли смоктав мамчину цицьку, але потім виріс таки величенький. Але ж ти справді убив Іншого на смерть! Тому твоє прізвисько — то інша річ.

— Та я… я б ніколи… я сам був на смерть переляканий!

— Я теж. Це лише Пип каже, що я надто дурний, щоб лякатися. А насправді я лякаюся так само, як усі. — Грен нахилився по розрубане поліно і вкинув його до ватри. — Колись я лякався Джона щоразу, як мусив із ним битися. Він завжди нападав так прудко і люто, наче хотів мене убити.

Зелене сире дерево якусь хвилину курилося парою між язиків вогню, а потім запалало.

— Та я про це ніколи не казав. Інколи думаю — може, кожен зух лише прикидається, що він хоробрий, а насправді бояться усі. Може, прикидатися — то і є спосіб стати хоробрим. Не знаю. Ну кличуть тебе Смертяним, то й що — хіба тобі не байдуже?

— Але ж тобі не подобалося, коли пан Алісер кликав тебе Бицею.

— Бо він казав, що я такий само тупий, як здоровезний. — Грен пошкріб бороду. — Та коли Пип почав кликати Зубром, а за ним і Джон, я їм не перечив. І тобі не перечитиму. Зубр — могутній лютий звір, що тут поганого? Я ж і справді чималий здоровань, а буду ще більший. Невже прізвисько «Смертяний» гірше за «панок Кабанок»?

— Хіба не можна лишитися просто Семвелом Тарлі? — Він важко опустився на пеньок з сирого дерева, якого Грен ще не розрубав. — Адже убило Іншого драконоскло. Не я, а драконоскло.

Та він їм уже казав. Казав усім і кожному. І знав, що дехто не повірив. Підсайдачник показав Семові свого підсайдачного ножа і мовив:

— Я маю добре залізо, на біса мені здалося твоє скло?

Чорний Бернар та троє Гартів натякнули, що взагалі не вірять жодному слову з оповіді, а Ролик із Сестринова одказав відверто:

— Мабуть, там у кущах щось ворухнулося, ти пхнув туди ножем, а то Малюк-Павлюк срати пішов. Ото ти й вигадав, аби виправдатися.

Але Дивен його послухав, а за ним і Скорботний Ед, і разом вони примусили Сема та Грена доповісти князеві-воєводі. Мормонт протягом усієї розповіді супив брови і ставив жовчні запитання, але з притаманної йому остороги не міг знехтувати можливою перевагою. Він завимагав, щоб Сем віддав усе драконоскло зі своїх сакв, хоча лишилося його небагато. Коли Сем згадував про запас, що Джон знайшов похованим коло Кулаку, то ладен був плакати. Адже там були леза кинджалів, вістря для списів, дві чи три сотні площиків для стріл. Джон зробив кинджали для себе, Сема та князя-воєводи Мормонта, подарував Семові вістря списа, старий потрісканий ріг і кілька площиків. Грен також узяв собі жменю площиків, і то був весь їхній запас.

Тепер вони мали тільки Мормонтів кинджал і той, якого Сем подарував Гренові, а ще дев’ятнадцять стріл і високого грабового списа з чорним драконоскляним вістрям. Вартові передавали списа один одному, змінюючись на чатах, а стріли Мормонт розділив між кращими лучниками. Білл Буркотун, Гарт Сіре Перо, Ронел Гарклай, Миленький Донел Схил і Алан з Росбі отримали по три на брата. Ульмер мав чотири. Та навіть якби кожна влучила у ціль, однак їм скоро довелося б стріляти вогняними, як усім іншим. Але на Кулаку вогняні стріли летіли сотнями, а упирі не припиняли навали.

«Цього не досить» — подумав Сем. Крастерові низькі вали з багна і вогкого снігу навряд чи навіть уповільнять упирів — адже ті видерлися далеко крутішими схилами Кулака, щоб нестримно ринути через кільцевий мур. А тут замість трьох сотень братів, щільно вишикуваних для оборони, упирі знайдуть сорок одну вцілілу людину, з яких дев’ятеро поранені так тяжко, що й битися не зможуть. Сорок і четверо вийшли до Крастерової домівки зі снігової бурі — з тих шістдесяти з гаком, які прорубали собі шлях на волю з Кулака Першолюдей. Відтоді троє померли від ран, і Банен скоро мав стати четвертим.

— Як гадаєш, упирів уже нема? — запитав Сем Грена. — Чому вони не прийдуть нас добити?

— Вони приходять лише тоді, коли холодно.

— Так, — погодився Сем, — але чи це холод приводить упирів, чи упирі приносять холод?

— А тобі не байдуже? — Грен ударив сокирою, полетіли тріски. — Вони приходять разом — оце важливо. І тепер ми знаємо, що вони гинуть від драконоскла. Може, тепер зовсім не прийдуть. Може, тепер вони нас бояться!

Семові хотілося в таке вірити. Але йому спало на думку, що коли ти мертвий, то страх важить не більше, ніж біль, кохання чи присяга. Він сидів, охопивши руками коліна, і пітнів під вовною, вивареною шкірою та хутром. Так, ніж із драконоскла поплавив бліду істоту з лісу… але Грен, схоже, мав певність, що тим самим способом можна перемогти й упиря. «Але ж ми цього не знаємо» — подумав Сем. — «Насправді ми нічого не знаємо. Шкода, що тут немає Джона.» Грен був йому до душі, але ж із ним так не побалакаєш. «Напевне, Джон не кликав би мене Смертяним. І з ним я міг би говорити про Йолину дитину.» Але Джон поїхав геть із Кворином Півруким, і відтоді ніхто про нього нічого не чув. «Він теж мав кинджала з драконоскла. Та чи зрозумів, навіщо той потрібен? А може, він лежить мертвий, заморожений у якійсь ущелині… або й гірше — ходить мертвий по землі.»

Сем не розумів, чому боги вирішили забрати до себе Джона Сніговія та Банена, а його —