Борва мечів - Джордж Мартін

— Холодно, — ледве чутно проказав Банен. — Як холодно…

Сем відклав ложку та миску, жбурнув на хворого ще одного хутряного кожуха, підкинув дров у вогонь. Йоля верескнула, потім задихала часто і гучно. Крастер гриз тверду чорну ковбасу — Варті він сказав, що має її вдосталь лише для себе та дружин, а братчикам зась.

— Жінки, — пожалівся він. — Скиглять оце, не добереш, чого… Колись була в мене жирна свиноматка, то вродила вісьмох паців, ледве рохнувши.

Він пожував, обернувся і підозріливо скосив око на Сема.

— А товста була майже як ти, хлопче. Це тебе тут Смертяним кличуть, ге? — І зареготав.

Цього Сем уже не витримав. Він незграбно відсунувся від ями з вогнищем, так-сяк попереступав чи обійшов братчиків, що спали, сиділи або помирали на втоптаній земляній підлозі. Посеред диму, вереску та стогонів його млоїло; схиливши голову, Сем штовхнув запону з оленячих шкур, яка правила Крастерові за двері, й ступив під денне світло.

День був хмарний, та все ж засліпив його після мороку хати. На гілках довколишніх дерев лежали латки снігу, вкривали подекуди золоті з рудим схили пагорбів. Проте останнім часом снігу поменшало. Хуртовина давно стишилася, а ті дні, що минули у Крастеровому Дитинці, були… нехай не теплі, та все ж не такі люто-холодні. Сем чув, як потрошку капотить вода з буруль, що наросли бородою на краю товстого даху, складеного з дернини. Він глибоко вдихнув, затремтів і роззирнувся навколо.

На заході Олло Безрукий та Тиміш Камінець поралися коло конов’язей — годували та напували тих тварин, які ще лишилися. Далі за вітром інші братчики різали і білували кількох бахмутів, надто слабких для подальшого шляху. Списники та лучники ходили чатами уздовж земляних валів — єдиної оборони, яку Крастер мав супроти того, що ховалося у лісі. З десяток вогнищ у ямах простягали угору товсті блакитно-сірі пальці. Сем чув віддалений стукіт сокир у пущі, де загін заготівельників поспішав нарубати удосталь дров, щоб живити вогонь протягом усієї майбутньої ночі. Бо саме уночі на них чигало найстрашніше. Саме уночі приходив морок. А разом з мороком — холод.

Сидячи в Крастера, вони жодного разу не потерпали від нападу — ані упирів, ані Інших. Крастер запевнив, що так і має бути.

— Побожній людині нема чого боятися. Я вже казав колись тому Мансові Розбишаці, коли він тут нишпорив. Але той не слухав, і ви, ґави, не слухаєте — лишень гострите свої мечі та палите свої кляті ватри. Коли прийде білий холод, ніщо вам не допоможе — самі лише боги. Не гнівіть богів, і не пропадете.

Йоля теж казала про білий холод. А ще розповідала, які приношення Крастер віддає своїм богам. Сем хотів був його вбити, коли про це почув, та вчасно нагадав собі: «За Стіною закону немає. А Крастер — друг Варти.»

Раптом з-за довгої мазаної хати залунали крики на різні голоси. Сем вирішив піти подивитися. Ґрунт під ногами був слизький і непевний — вологий сніг змішався з м’якою грязюкою, про яку Скорботний Ед казав, що насправді то Крастерове лайно. Але грязюка була липкіша і крутіша за лайно — вона так усмоктала в себе Семові чоботи, що він трохи одного не загубив.

Позаду порожньої овечої кошари та городу з зелениною тузінь чорних братчиків пускав стріли у ціль, плетену з сіна та соломи. Стрункий білявий шафар, якого кликали Миленьким Донелом, саме поклав стрілу за шістдесят аршинів просто поруч із яблучком.

— Ану ж, старий, поціль краще! — заохотив він.

— А чого ж, поцілю.

На риску став зігнутий, сивобородий, зморшкуватий і кощавий братчик на ім’я Ульмер, неквапом витяг стрілу з сагайдака на поясі. Замолоду він був розбійником в уславленому Братстві Королівської Пущі та хвалився, що колись пробив стрілою долоню Білого Бика Королегвардії, щоб украсти поцілунок із вуст дорнійської князівни. Її коштовності він теж украв, ще й скриньку золотих драконів до них, але саме поцілунком вихвалявся найбільше, коли бував напідпитку.

Ульмер наклав стрілу, напнув лука — одним рухом, м’яким та гладким, ніби літній шовк — і так само м’яко пустив на ціль. Його стріла лягла на пів-вершка ближче до середини, ніж стріла Донела Схила.

— Так тобі добре, хлопчику? — спитав він, роблячи крок назад.

— Непогано, — буркнув молодик. — Тобі допоміг вітер упоперек. Коли я стріляв, він був слабший.

— То треба було прилаштуватися. Ти маєш непогане око і тверду руку… але щоб побити стрільця з пущі, цього не досить. Мене вчив напинати лука сам Дик-Стрільник, а кращого лучника ще не носила земля. Скажіть-но мені, хлопці, а чи розповідав я вам про старого Дика?

— Де ж пак: мовчав, ніби заціпило — і трьох сотень разів не розповів!

У замку Чорному кожен братчик чув оповідки Ульмера про велике розбійницьке братство минулих днів: про Симона Тойна та Усміхненого Лицаря, Озвина Тягнишию Тричі-Повішеного, Венду Білу Сарну, Дика-Стрільника, Череватого Бена і решту. Миленький Донел роззирнувся навколо, шукаючи порятунку, і помітив Сема, що стовбичив у багні.

— Гей, Смертяний! — покликав він. — Ану покажи, як ти убив Іншого!

І простягнув уперед довгого тисового лука.

Сем зашарівся.

— Я ж не стрілою його вбив, а кинджалом, драконосклом…

Він знав, що буде, якщо він візьме лука. У ціль він не влучить, стріла полетить бозна-куди через рів та вал аж у ліс, і всі навколо з нього реготатимуть.

— Байдуже, — відповів Алан з Росбі, ще один неабиякий лучник. — Ми усі прагнемо побачити, як стріляє наш Смертяний. Хіба ні, хлоп’ята?

Семові несила була терпіти їхні глузливі посмішки, ниці жарти, зневагу в очах. Він обернувся був, щоб піти туди, звідки прийшов, але права нога глибоко загрузла у багні, а коли він спробував її витягти, то лишив там чобота. Довелося йому ставати на коліна, щоб висмикнути чобота з болота під громовий регіт навколо. Доки Семові вдалося втекти, розталий сніг промочив пальці на ногах, незважаючи на кілька пар шкарпеток.

«Ні до чого я не вдатний» — подумав він похнюплено. — «Пан батько бачили мене наскрізь. Не можна мені жити, коли стільки хоробрих братчиків загинуло».

Грен доглядав яму з вогнищем на південь від брами дитинця. Він роздягнувся до пояса, бо саме рубав дрова; обличчя його розчервонілося, піт парував на