Бенкет круків - Джордж Мартін
— Прошу вашу світлість іти за нами.
І він повів її до внутрішніх дверей, які вели власне у септ. Кроки відлунювали від мармурової підлоги. У стовпі кольорового світла, що падало крізь вітражні шибки великої бані, кружляли порошинки. В повітрі солодко пахло фіміамом, а біля сімох олтарів сяяли свічки, неначе зорі. Біля Матері їх мерехтіло з тисячу, стільки само біля Діви, а от біля Невідомця їх можна було порахувати на двох руках — і ще б лишилися пальці.
Навіть сюди вторглися горобці. Дюжина неохайних лицарів-бурлак колінкували перед Воїном, молячи благословити мечі, які вони поскладали йому до ніг. Біля олтаря Матері якийсь септон читав молитву з сотнею горобців, і їхні голоси гомоніли віддалено, як хвилі, що накочуються на берег. Верховний септон повів Серсі до Стариці, яка високо піднесла свій ліхтар. Опустився перед нею навколішки, й королеві не лишалося нічого, як приєднатися до нього. На щастя, цей верховний септон молився не так довго й нудно, як отой товстун перед ним. «Мабуть, маю бути вдячна бодай за це».
Його святість, закінчивши молитву, й не збирався підводитися. Схоже, доведеться вести перемовини навколішках. «Розвага для дрібноти»,— зачудовано подумала Серсі.
— Ваша святосте,— заговорила вона,— горобці лякають місто. Нехай ідуть собі.
— І куди ж їм іти, ваша світлосте?
«У пеклі сім кіл — підійде будь-яке».
— Туди, звідки прийшли, гадаю.
— Вони прийшли звідусіль. Як горобець — найскромніша й найпростіша пташка, так і вони — найскромніші й найпростіші серед людей.
«Прості й вульгарні, це вже точно».
— Ви бачили, що вони зробили зі статуєю Бейлора Благословенного? Вони вже всю площу опоганили своїми свинями, козами й нечистотами.
— Змити нечистоти легше, ніж кров, ваша світлосте. Якщо площа й була опоганена, то це тою стратою, яка тут відбулася.
«Він має нахабство попрікати мене Недом Старком?»
— Ми всі про це шкодуємо. Джофрі був зовсім юний, йому бракувало мудрості. З поваги до Бейлора Благословенного відрубати голову Неду Старку слід було деінде... але не варто забувати, що то був зрадник.
— Король Бейлор пробачив тих, хто змовлявся проти нього.
«Король Бейлор ув'язнив власних сестер тільки за те, що вони були злочинно вродливі». Коли Серсі вперше почула цю легенду, то пішла в дитячу до Тиріона й щипала мале чудовисько, поки воно не розплакалося. «А слід було носа йому затиснути й шкарпетку в рота запхати». Вона змусила себе всміхнутися.
— Король Томен теж пробачить горобців, щойно вони розійдуться по домівках.
— Більшість із них втратили свої домівки. Всюди біда... і горе, і смерть. До приходу на Королівський Причал я опікувався півсотнею маленьких сіл, де не було свого септона. Ходив від одного до другого, укладав шлюби, відпускав гріхи, давав імена немовлятам. Але сіл цих більше немає, ваша світлосте. Де колись квітли садки, все поросло бур'яном і чагарниками, а вздовж доріг валяються кості.
— Війна жахлива. Ці звірячі злочини — справа рук північан і лорда Станіса з його бісопоклонниками.
— Дехто з горобців розповідає і про грабіжницькі банди левів... і про Гончака, що був вашим присяжнюком. У Варниці він зарубав літнього септона та зґвалтував дванадцятирічну дівчинку — невинну дитину, Вірі обіцяну. Ґвалтуючи її, він навіть обладунків не зняв, обдираючи до крові її ніжну шкіру своєю залізною кольчугою. А закінчивши, віддав дівчинку своїм поплічникам, і ті відрізали їй носа й пипки.
— Його світлість не може нести відповідальність за кожного, хто колись служив дому Ланістерів. Сандор Кліган — зрадник і тварюка. Чого, ви гадаєте, я вигнала його зі служби? Нині він воює на боці беззаконника Берика Дондаріона, а не короля Томена.
— Як скажете. Та все одно мушу запитати: де були королівські лицарі, коли таке коїлося? Чи не присягався колись на Залізному троні Джейгейрис Миротворець, що корона завжди захищатиме й оборонятиме Віру?
Серсі гадки не мала, в чому там присягався Джейгейрис Миротворець.
— Так,— погодилася вона,— і верховний септон благословив його й помазав на короля. За традицією кожен новий верховний септон дає своє благословення королю... але ви відмовилися благословляти короля Томена.
— Ваша світлість помиляється. Ми не відмовлялися.
— Ви не прийшли.
— Ще не час.
«Він жрець чи купець, що торгується?»
— І що ж мені зробити, щоб цей час... наблизити?
«Якщо матиме нахабство згадати про золото, я вчиню з ним так само, як з його попередником, а тоді вдягну кришталеву корону на побожного восьмирічного хлопчика».
— У королівстві забагато королів. Щоб піднести одного над рештою, слід мати певність. Триста років тому, коли Ейгон Дракон висадився біля підніжжя цього пагорба, верховний септон замкнувся в Зоряному септі Старгорода й молився сім днів і сім ночей, на самому хлібі й воді. Коли ж нарешті вийшов, то оголосив, що Віра не чинитиме спротиву Ейгону та його сестрам, бо Стариця піднесла свій ліхтар і освітила йому майбуття. Якщо Старгород підніме зброю проти Дракона, місто згорить, а Висока Вежа, Цитадель і Зоряний септ будуть зруйновані. Лорд Гайтавер був людиною побожною. Почувши пророцтво, він лишив своє військо вдома, а коли прийшов Ейгон, відчинив перед ним міську браму. І тоді його святість помазав Завойовника сімома єлеями. І я маю вчинити, як вчинив він триста років тому. Маю молитися й постувати.
— Сім днів і сім ночей?
— Скільки доведеться.
Серсі кортіло ляснути його по урочистій благочестивій пиці. «З постуванням можу допомогти,— подумала вона.— Замкнути у вежі й стежити, щоб ніхто тобі їсти не носив, поки боги не заговорять».
— Ці самозвані королі шанують облудних богів,— нагадала вона.— Лише король Томен захищає Віру.
— Однак усе одно повсюдно палять і грабують септи. Ґвалтують навіть німотних сестер, і вони в муках покликають до небес. Ви ж, ваша світлосте, бачили кості й черепи праведних небіжчиків?
— Бачила,— змушена вона була підтвердити.— Дайте Томену благословення — і він покладе край цим бузувірствам.
— І як же він це зробить, ваша світлосте? Приставить до кожного мандрівного жебрущого брата свого лицаря? Дасть нам людей, щоб захистити септи від вовків і левів?
«Вдамо, що левів ви не згадували».
— У королівстві війна. Його світлості потрібен кожен солдат.
Серсі не мала наміру розпорошувати Томенове військо, приставляючи мамок до горобців чи захищаючи зморшкуваті піхви тисяч сердитих септ. «Та половина з них, певно, моляться, щоб їх хто-небудь зґвалтував».
— Ваші горобці мають дрючки й сокири. То нехай захищаються!
