Учта для гайвороння - Джордж Мартін

— Пане князю, я… — Вона не мала для нього переконливої відповіді. — Все, що я можу — лише спробувати.

— Ну то пробуйте. Ви маєте королівську грамоту, мого дозволу можете не питати. Та однак я його даю. Коли вам пощастить, здобудете собі лише болячки на дупі. Якщо ні — можливо, Клеган лишить вам життя, коли його набрід вами награється. Тоді поповзете назад на свій Тарф з собачим байстрюком у череві.

Брієнна пустила його слова повз вуха.

— З дозволу пана князя, скільки людей має Хорт?

— Шестеро, шість десятків чи шість сотень. Залежить, кого питати.

Вочевидь, Рандилові Тарлі розмова вже набридла. Він почав відвертатися, щоб піти геть.

— Якби ми зі зброєносцем могли прохати вас про гостинність, доки…

— Прохайте чи благайте — під своїм дахом я вас не потерплю.

Наперед виступив пан Гайл Добич.

— З ласки вельможного пана, цей дах досі належить князеві Мутону.

Тарлі кинув на лицаря нищівний погляд.

— Не смійте мені згадувати про Мутона! Мутон має мужність хробака! Щодо вас, панно… кажуть, ваш батько — гідна, шанована людина. Коли так, мені його шкода. Одних чоловіків доля благословляє синами, інших — доньками. Та жоден не заслуговує на кару такою дитиною, як ви. Живіть або помріть, панно Брієнно, але поки я сиджу в Дівоставі, не повертайтеся сюди ніколи.

«Слова — то вітер, — сказала собі Брієнна. — Вони тобі не зашкодять. Хай стікають, аби не прилипали.»

— Воля ваша, пане князю, — почала вона, але Тарлі пішов, не дослухавши.

Брієнна вийшла з дворища, наче сновида, не знаючи, куди прямує. Пан Гайл хутко її наздогнав.

— Тут є корчми, де заночувати.

Брієнна хитнула головою заперечливо. Їй зовсім не кортіло розмовляти з Гайлом Добичем.

— Пригадуєте «Смердючу гуску»?

Ще б пак — Брієннин кобеняк досі нею смердів.

— А що таке?

— Приходьте туди назавтра опівдні. Мій родич Алин — один з тих, кого посилали шукати Хорта. Я з ним перемовлюся.

— Навіщо це вам?

— Чому б ні? Зробіть те, чого не зміг Алин — і я багато років матиму чим його дражнити.

Пан Гайл не брехав — у Дівоставі таки були корчми і заїзди. Деякі спалили під час одного чи іншого погрому міста і досі не відбудували; ті, що вціліли, юрмилися вояками з залоги князя Тарлі. Брієнна з Подріком зазирнули до кожного, але в жодному не знайшли ані вільного ліжка.

— Пане? Пані? — звернувся до неї Подрік, коли сонце вже сідало. — Кораблі! На кораблях є ліжка. Ну такі, підвісні. Або лави.

Люди князя Тарлі юрмилися і в порті — так рясно, наче мухи навколо голів Кровоблазнів. Їхній очільник знав Брієнну на вид і пропустив. Місцеві рибалки саме припинали човни на ніч і закликали купити вилов. Але її цікавили великі кораблі, що долали буремні води вузького моря. У порті якраз стояло з півдесятка, хоча один — галеас «Велетова донька» — саме вибирав линви, готуючись відпливти з вечірньою водою. Брієнна з Подріком рушили обходити решту. Керманич «Красуні з Мартинова» завважив Брієнну за повію і сказав, що його корабель — не дім розпусти. Гаківник з ібенійського китобоя просив продати йому Подріка. На інших кораблях на них чекала краща доля. На «Морському блукальцеві» Брієнна купила Подрікові помаранч. Корабель був кочем зі Старограду, а прийшов через Тирош, Пентос і Сутіндол.

— Далі йдемо до Мартинова, — розказав капітан, — а відти навколо Пальців до Сестринова і Білої Гавані, коли шторми не завадять. «Блукалець» — добра посудина. Щурів менше, ніж усюди. Подаємо свіжі яйця і масло до сніданку. Ясна панна шукають перевозу на північ?

— Ні. — «Поки що ні.» Думка була спокуслива, але…

Дорогою до наступного пришибу Подрік посовав ногою і спитав:

— Пане? Пані? Що як пані таки поїхали додому? Ну тобто та пані, інша. Пане. Пані Санса.

— Її дім спалили.

— Але ж усе-таки. Там її боги. А боги не помирають.

«Боги не помирають, а дівчата — залюбки.»

— Тімеон був гицель і горлоріз, але навряд чи брехав про Хорта. Нам не можна на північ, доки ми не знатимемо, що сталося тут. Будуть інші кораблі.

На східному кінці гавані вони нарешті знайшли притулок на ніч — ушкоджену штормом торговельну галеру на ім’я «Мирійська панна». Побило її добряче: галера втратила щоглу та половину жеглярів. До того ж капітан не мав грошей, щоб усе полагодити, тому зрадів кільком монетам від Брієнни та Подріка і дозволив їм зайняти порожнє помешкання.

Ніч минула неспокійно, Брієнна тричі прокидалася. Вперше її розбудив дощ, удруге — рипіння дощок. Їй примарилося, що то Спритний Дик підповзає її вбити; прокинулася вона з ножем у руці, але нікого не побачила. У пітьмі крихітного помешкання їй знадобилося трохи часу пригадати, що Спритного Дика вже нема серед живих. Нарешті занурившись у сон, вона побачила людей, котрих убила. Вони танцювали навколо, кпинили з неї, щипалися, коли вона намагалася вдарити їх мечем — і таки поцілила, і навіть порубала на криваві клапті, але вони чомусь однак товпилися навкруги… Пелех, Тімеон, Паць, але не лише вони — ще Рандил Тарлі, і Варго Хап, і Рудий Ронет Конінгтон. Ронет тримав у пальцях троянду, але коли простягнув квітку їй, вона відрубала йому п’ясть.

Цього разу Брієнна прокинулася, спливаючи холодним потом, і решту ночі пролежала, згорнувшись під киреєю і слухаючи, як нагорі дощ стукотить по дошках чардаку. Ніч була буремна; час від часу чувся віддалений грім, а у голові проносилися думки про браавоський корабель, що відплив просто на її очах.

Наступного ранку вона знову знайшла «Смердючу гуску», розштовхала її хвойдовиту господарку і заплатила за кілька жирних ковбас, підсмажений хліб, пів-кухля вина, глек окропу та два чистих кухлі. Коли корчмарка ставила воду кип’ятитися, то скосила очі на Брієнну і спитала:

— Це ж ви пішли зі Спритним Диком. Таку здоровачку не сплутаєш. Я пам’ятаю. То що, він вас надурив?

— Ні.

— Примусив… ну, теє?

— Ні.

— Коня вкрав?

— Ні. Його вбили розбійники.

— Розбійники?! — Жінка радше здивувалася, ніж засмутилася. — Чогось гадала, що Дика як не повісять, то на Стіну запроторять. І от тобі раз!

Вони з’їли