Учта для гайвороння - Джордж Мартін
Вона вже підводилася іти, коли нагодився пан Гайл.
— Вітаю, панно. Подріку. — Лицар зиркнув на кухлі, миски, недоїдені шматки ковбаси у калюжі сала і додав: — О боги! Сподіваюся, ви тут нічого не їли.
— Що ми їли — то не ваш клопіт, — відрізала Брієнна. — Ви знайшли свого родича? Що він вам сказав?
— Сандора Клегана востаннє бачили у Солепанві, у день погрому. Потім він поїхав на захід уздовж Тризуба.
Брієнна спохмурніла, почувши звістку.
— Тризуб — довга річка.
— Довга. Та я не думаю, що наш песик надто віддалиться від гирла. Схоже, Вестерос втрачає для нього свої чари. Адже у Солепанві Хорт шукав не що інше, як корабля.
Пан Гайл видобув із чобота згорток овечого пергамену, відштовхнув миску з ковбасою і розгорнув сувій. То виявилася мапа.
— Хорт зарізав трьох людей свого брата у старій корчмі на перехресті, отут. Потім очолив напад на Солепанву, отут. — Лицар постукав по Солепанві пальцем. — А дотепер опинився у пастці. Вгору річкою в Близнюках сидять Фреї, на південь за Тризубом стоять Даррі та Гаренгол, на заході б’ються між собою Чорноліси та Бракени. Тут, у Дівоставі, сидить князь Рандил. Високий гостинець на Долину засипало снігом — це навіть якщо проминути верховинні роди. То куди тепер песику податися?
— Якщо він із Дондаріоном…
— Ні. Алин цього певний. Люди Дондаріона теж його шукають. Розповсюдили звістку, що хочуть повісити його за скоєне у Солепанві. Самі вони там не були і участі не брали. Князь Рандил наполягає, що були і брали — сподівається відвернути посполитих від Беріка та його братства. Тарлі ніколи не спіймає князя-блискавку, поки його береже простолюддя. А є ж іще одна зграя — її очолює жінка на прізвисько Серце-Камінь… коханка князя Беріка, коли вірити одній побрехеньці. Казали, наче її повісили Фреї, а Дондаріон поцілував і повернув до життя, і тепер вона не помре ніколи — так само, як він.
Брієнна роздивилася мапу.
— Якщо Клегана востаннє бачили у Солепанві, то шукати його сліду треба саме там.
— У Солепанві нікого не лишилося. Тільки старий лицар, що ховається у своєму замку. Так каже Алин.
— І все ж почати варто саме звідти.
— Є одна людина, — мовив пан Гайл, помовчавши. — Септон. Минав мою браму напередодні вашої з’яви. Кличуть Мерібальдом. Народився на річках, тут виріс і всеньке життя прослужив богам. Назавтра вирушає у свої коломандри річковим краєм. Завжди зазирає до Солепанви. Нам варто піти з ним.
Брієнна різко підвела очі.
— Нам?!
— Я поїду з вами.
— Не поїдете.
— Ну, скажімо… я поїду з септоном Мерібальдом до Солепанви. А ви з Подріком їдьте хоч під сім чортів.
— Князь Рандил знову наказав шпигувати за мною?
— Він наказав до вас не наближатися. Князь Рандил тримається думки, що вам не завадить добряче зґвалтування купою мерзотників.
— То навіщо ви зі мною їдете?
— Бо або з вами, або знову браму сторожити.
— Якщо ваш пан наказав…
— Він мені більше не пан.
Брієнну огорнув подив.
— То ви пішли з його служби?
— Його вельможність повідомив, що не має подальшої потреби у моєму мечі та моєму нахабстві. Хоч так, хоч сяк, а виходить одне — віднині я насолоджуватимуся сповненим пригод життям заплотного лицаря… втім, можу помріяти і про добру нагороду на випадок, якщо ми знайдемо Сансу Старк.
«Золото і земля — ось чого він шукає у цій справі.»
— Я маю намір урятувати дівчину, а не продати її. Я склала обітницю.
— А я не пригадаю, щоб складав.
— Саме тому ви зі мною не їдете.
Вони вирушили наступного ранку, коли сонце тільки сходило. Чудернацький то був загін: пан Гайл на брунатному румаку, Брієнна на високій сірій кобилі, Подрік Пейн на своїй шкапі з провислою спиною, а поруч — септон Мерібальд на своїх двох, підпираючись дорожньою ковінькою, з невеличким віслючком та великим псом. Віслючка було накладено таким тягарем, що Брієнна боялася, чи не зламається йому спина.
— Це харчі для голодних та знедолених у річковому краї, — сказав їм септон Мерібальд біля брами Дівоставу. — Насіння, горіхи, всяка сушня, овес, борошно, ячмінні коржі, три кружала жовтого сиру з корчми при Блазенській брамі, солона тріска для мене, солона баранина для Пса… і ще сіль. Цибуля, морква, ріпа, два лантухи бобів, чотири — ячменю і дев’ять — помаранчів. Маю пристрасть до помаранчів, мушу зізнатися. Ці мені подарував один жегляр, і боюся, до весни я вже інших не скуштую.
Мерібальд був септон без септу — лише на один щабель вищий від жебрущого брата у ладі, заведеному Святою Вірою. Таких, як він, було багато сотень; убога безпритульна братія мандрувала від одного крихітного сельця до іншого, служила відправи, укладала шлюби та пробачала гріхи. Ті, кого Мерібальд відвідував, мали б годувати його та давати нічліг, але майже всі вони були такі ж убогі, як він сам — тому септон ніде не засиджувався надовго, щоб не об’їсти господарів. Незлі корчмарі дозволяли йому іноді спати у кухні чи стайні, а ще дорогою стрічалися септрії, городці й навіть замки, де його вітали гостинні господарі. Коли ж таких місць не траплялося, септон спав під деревами чи живими заплотами.
— У річковому краю багато добрячих заплотів, — казав Мерібальд. — Найкращі з них — найстаріші. Нема нічого ліпшого за столітню живу загорожу — всередині можна спати, наче в заїзді. Ба навіть краще: нема бліх і нікого боятися.
Септон не вмів ані читати, ані писати, про що весело зізнався дорогою. Зате він знав напам’ять сотню різних молитов і міг проказувати довгі уривки з «Семикутної зірки» — а селяни нічого кращого не бажали. Обличчя він мав обвітрене, помережане глибокими борознами, у кутиках очей пролягли курячі лапки зморщок, на голові кущавилося рясне сиве волосся. Чималий на
