Буря Мечів - Джордж Мартін
Грен закричав і дав йому ляпаса, а тоді кудись побіг з Велетом, Стражденним Едом і ще з кимось. Крастер і досі лежав упоперек сера Баяма, але поранений лицар уже не стогнав. Четверо вояків у чорному сиділи на лавках і наминали припечену конину, а Олло просто на столі злягався з жінкою, яка весь час плакала.
— Тарлі,— вичавив Старий Ведмідь; коли він заговорив, кров з рота потекла йому в бороду.— Тарлі, тікай. Тікай.
— Куди, мілорде? — рівним і безживним голосом озвався Сем. «Мені не страшно». Дивне це було відчуття.— Нема куди тікати.
— На Стіну. Тікай на Стіну. Зараз.
— Зараз,— підхопив крук.— Зараз, зараз.
Птах перейшов з руки старого йому на груди й, дзьобнувши, висмикнув волосину з бороди.
— Ти мусиш. Мусиш їм розповісти.
— Розповісти що, мілорде? — увічливо перепитав Сем.
— Усе. Про Кулак. І дикунів. І драконове скло. Це. Все,— шепотів він, уривчасто, поверхнево дихаючи.— І скажи моєму синові. Джорі. Скажи, хай вбереться в чорне. Така моя воля. Остання воля.
— Воля? — схилив голову набік крук, поблискуючи чорними очима-ґудзичками.— Ячмінь? — спитав птах.
— Нема,— слабко озвався Мормонт.— Скажи Джорі. Прощаю його. Мого сина. Будь ласка. Тікай.
— Дорога далека,— мовив Сем.— Я ніколи Стіни не дістануся, мілорде.
Він так знесилів! Хотілося заснути, заснути, заснути й ніколи не прокидатися, і він знав: якщо залишиться, дуже скоро Чингал, чи Олло Безрукий, чи Клишоногий Карл за щось на нього розлютяться й виконають це його бажання — просто щоб подивитися, як він помирає.
— Я б радше з вами лишився. Бачте, я вже не боюся. Ні вас, ні... нічого.
— А мав би,— промовив жіночий голос.
Над ним столи троє Крастерових жінок. Двоє були виснажені старі, яких Сем не знав, а от між них стояла Житті, замотана в хутра, притискаючи до грудей біло-коричневий хутряний згорток, у якому, певно, ховався її малюк.
— Нам не дозволено розмовляти з Крастеровими жінками,— сказав до них Сем.— Це наказ.
— Пізно вже. Найчорніші ворони зараз у пивниці обжираються,— мовила стара по ліву руч,— або нагорі з дівчатами. Та вони скоро повернуться. І вам на той час краще вже забратися. Коні повтікали, але Дая двох упіймала.
— Ти ж казав, що поможеш мені,— нагадала йому Жиллі.
— Я казав, тобі Джон поможе. Джон хоробрий, він добрий вояк, але, боюся, він уже загинув. А я боягуз. Ще й товстун. Тільки подивись, який я товстий! Крім того, лорд Мормонт поранений. Хіба не бачите? Я не можу кинути лорда-командувача.
— Дитино,— сказала друга літня жінка,— старому ворону вже не до тебе. Поглянь.
Мормонтова голова й досі лежала в Сема на колінах, але очі були розплющені й невидющі, а губи вже не ворушилися. Крук, схиливши голову набік, кракнув, тоді поглянув на Сема.
— Ячмінь?
— Нема. Нема в нього ячменю...— Сем стулив Старому Ведмедю повіки та спробував згадати молитву, але на думку спадало єдине: — Мати, зглянься! Мати, зглянься! Мати, зглянься!
— Мамця тобі тут не допоможе,— зронила стара по ліву руч.— І оцей мрець також. Забирай його меча, забирай його велику теплу шубу, забирай його коня, якщо вдасться його знайти. І тікай.
— Дівчинка не бреше,— мовила стара праворуч.— Це моя дівчинка, і я брехню з неї ще змалечку вибила. Ти казав, що поможеш їй. То роби, як каже Ферні, хлопче. Забирай дівчину, і хутко.
— Хутко,— підхопив крук.— Хутко, хутко, хутко.
— Куди? — збентежився Сем.— Куди мені її забирати?
— Кудись, де тепло,— в унісон промовили обидві старі.
— Мене й малюка,— плакала Жиллі.— Будь ласка. Я тобі буду за жінку, як була Крастерові. Будь ласка, пане вороне. Він-бо хлопчик, як Нелла й казала. Якщо ти його не забереш, заберуть вони.
— Вони? — перепитав Сем, і ворон повторив луною:
— Вони. Вони. Вони.
— Хлопчикові брати,— сказала літня жінка ліворуч.— Крастерові сини. Здіймається білий холод, вороне. Я його кістьми відчуваю. А старі бідолашні кості не брешуть. Скоро вже прийдуть вони — синове.
Арія
Очі вже призвичаїлися до темряви. Коли Гарвін стягнув з Аріїної голови каптура, від рудуватого сяйва в печері попід пагорбом дівчинка закліпала, мов якась дурна сова.
В центрі земляної долівки було викопане велетенське кострище, і язики полум’я, танцюючи й потріскуючи, здіймалися до задимленої стелі. Стіни були наполовину кам’яні, а наполовину земляні, і крізь них, мов тисячі повільних білих змій, тягнулося товсте коріння. З-під того коріння просто в неї на очах з’являлися люди — виринали з темряви, щоб поглянути на бранців, виходили з чорних як ніч тунелів, висипали з розпадин і розколин зусібіч. В одному місці, подалі від кострища, хвости сплітались у якусь подобу драбини, яка вела нагору, в печеру, де сидів чоловік, майже схований у клубку коріння віродерева.
Лим скинув каптура з Гендрі.
— Що це за місце? — поцікавився той.
— Старе місце, глибоке й таємне. Прихисток, куди не доберуться ні вовки, ні леви.
«Ні вовки, ні леви». В Арії шкіра сиротами вкрилася. Їй пригадався її сон, і смак крові, коли вона відкусила чоловікові руку по саме плече.
Хай яке велике горіло багаття, та печера була ще більша: важко було й сказати, де вона починається і де закінчується. Тунелі могли виявитися і два фути завглибшки — і тягнутися на дві милі. Арія бачила і чоловіків, і жінок, і дітей — усі вони сторожко поглядали на неї.
— Ось тобі чаклун, білочко,— сказав Зеленобородий.— Тепер отримаєш усі відповіді на свої питання.
Він указав на багаття, біля якого стояв Том Семиструнець, перемовляючися з високим худорлявим чоловіком у подертій рожевій мантії, поверх якої красувалися розрізнені деталі старих обладунків. «Ні, це не може бути Торос Мирський». Арія пам’ятала червоного жерця — тлустого та круглолицього, з блискучою лисиною. А в цього було змарніле обличчя й повна голова кошлатого сивого волосся. Том щось сказав, і чоловік поглянув на Арію, і їй здалося, що
