Буря Мечів - Джордж Мартін

— Ми його можемо забрати,— раптом пискнув хтось.

Крастер обернув голову. Очі його примружилися. Він сплюнув Семові під ноги.

— Що це ти сказав, Смертовбивче?

Сем розтулив і стулив рота.

— Я... я... я просто хотів сказати... якщо він вам не потрібен... голодний рот... зима на порозі, а ми... ми могли б його забрати і...

— Мого сина. Мою кровинку. Думаєш, я віддам його воронам?

— Я просто подумав...

«Немає в тебе синів, ти їх у дар підносиш, Жиллі сама казала, лишаєш їх у лісі, ось чому в тебе тут самі жінки й доньки, з яких виростають жінки».

— Помовч, Семе,— зронив лорд-командувач Мормонт.— Ти вже досить сказав. Аж забагато. Йди в хату.

— М-мілорде...

— В хату!

Червоний з обличчя, Сем відкинув запинало й ступив у півморок вітальні. Мормонт зайшов за ним.

— Ну, не дурень ти? — заговорив уже в хаті старий, задихаючись від люті.— Навіть якщо Крастер і віддав би нам малюка, до Стіни б він не доїхав. Немовля на руках нам зараз потрібне приблизно так само, як ще один снігопад. Може, в отих твоїх жирних цицьках є молоко, щоб його годувати? Чи ти й мамку його теж хотів забрати з собою?

— Вона хоче поїхати з нами,— озвався Сем.— Благала мене...

— Не хочу більше слухати, Тарлі,— підніс руку Мормонт.— Тобі сто разів казали триматися подалі від Крастерових жінок.

— Вона — його дочка,— слабко опирався Сем.

— Іди займися Баненом. Уже! Поки я не розсердився.

— Так, мілорде,— Сем, тремтячи, поквапився геть.

Та коли він підійшов до вогню, тільки й побачив, як Велет натягує хутро Баненові на голову.

— Він усе повторював, як йому холодно,— мовив маленький чоловічок.— Сподіваюся, він відлетить у теплі краї.

— Ця рана...— почав був Сем.

— До біса рану! — штурхнув носаком тіло Чингал.— Ногу порізав. Он у нас у селі чолов’яга був узагалі без ноги, так до сорока дев’ятьох років дожив.

— А холод? — мовив Сем.— Він ніяк не міг зігрітися.

— Бо його не годували,— сказав Чингал.— Погано годували. Цей байстрюк Крастер голодом його заморив.

Сем перелякано роззирнувся, але Крастер ще не повернувся до хати. Бо якби повернувся, міг би й скандал вибухнути. Дикун терпіти не може байстрюків, хоча розвідники казали, що він і сам позашлюбний — син дикунки і якогось давно мертвого ворона.

— Крастерові є кого годувати,— сказав Велет.— Он скільки жінок! Він з нами поділився, чим міг.

— І ти повірив? Щойно ми поїдемо, він собі відкоркує діжечку меду та влаштує бенкет з шинкою і шкварками. Ще й посміється з нас, голодних у снігу. Він же клятий дикун, от він хто. Ніхто з них ніколи не був другом Нічній варті,— він знову копнув Баненове тіло.— Он його спитайте, якщо мені не вірите.

Труп розвідника спалили на заході сонця, на тому кострищі, яке зранку палив Грен. Тим Стоун з Гартом Старогородським винесли голе тіло й добре розгойдали, перш ніж кинути в полум’я. Вцілілі брати розділили між собою одяг, зброю, лати — все, що належало мерцю. В Чорному замку Нічна варта померлих ховала з усіма почестями. Але вони не в Чорному замку. І кості не повстануть блідавцями.

— Його звали Банен,— промовив лорд-командувач Мормонт, а в цей час полум’я огортало тіло.— Хоробрий був чоловік, добрий розвідник. До нас він приїхав з... а звідки він до нас приїхав?

— З Білої Гавані,— гукнув хтось.

Мормонт кивнув.

— Він приїхав до нас із Білої Гавані й сумлінно виконував свій обов’язок. Не зраджував обітниці, їздив далеко, бився мужньо. Такого, як він, нам уже не побачити.

— Але варті його кінець,— урочисто підхопили чорні брати.

— Але варті його кінець,— луною повторив Мормонт.

— Кінець,— кракнув крук.— Кінець.

Від диму Сема нудило, а очі почервоніли. Він задивився на вогонь — і йому привиділося, що Банен сів, стискаючи долоні в кулаки, так наче готовий відбиватися від полум’я, яке його пожирало, та за секунду все пощезло, приховане клубами диму. Але найгіршим Був запах. Просто бридкий, неприємний сморід можна витримати, але ж цей запах спаленого брата так нагадував смаженину, що в Сема рот наповнився слиною. І це було так страшно, що не встиг птах крукнути «Кінець!», як Сем кинувся за хату й почав блювати в канаву.

Він стояв навколішках у грязюці, коли до нього підійшов Стражденний Ед.

— Черв’яків копаєш, Семе? Чи просто знудило?

— Знудило,— слабко озвався Сем, зворотом долоні витираючи рота.— Цей запах...

— Навіть не думав, що Банен може так смачно пахнути,— як завжди похмуро озвався Ед.— У мене навіть думка майнула собі шматочок від нього врізати. Якби в нас був ще і яблучний соус, я б точно не втримався. Свинина з яблучним соусом — смакота,— Ед розшнурував штани й витягнув прутня.— Тобі, Семе, краще не вмирати, бо тоді я точно піддамся спокусі. На тобі сальця стільки, скільки Банен у житті не мав, а я б від шкварочки не відмовився,— зітхнув він і пустив струмінь — жовтий і паруючий.— Виїжджаємо на зорі, чув? Сонце буде чи сніг — байдуже, каже Старий Ведмідь.

«Сонце чи сніг». Сем тривожно глянув на небо.

— Сніг? — пискнув він.— Ми... їдемо? Всі?

— Ну, не всі, комусь доведеться пішки йти,— обтрусився Ед.— Он Дайвен каже, непогано було би навчитися їздити на дохлих конях, як Чужі. Каже, на вівсі б заощадили. Скільки там з’їсть дохла коняка? — Ед зашнурував штани.— Не те щоб мені ця ідея подобалася. Бо як з коней почнуть, то нами продовжать. Мною першим. «Еде,— скажуть,— те, що ти помер, зовсім не означає, що ти отут можеш вилежуватися; підводься й бери списа, сьогодні в тебе чати». Та ні, не варто мені малювати такі похмурі картини. Може, я встигну померти до того, як вони до цього дотумкають.

«Може, всі ми встигнемо померти набагато раніше, ніж хотілося б»,— подумав Сем, незграбно підводячись на ноги.

Коли Крастер довідався, що непрохані гості завтра їдуть, став поводитися майже приязно — наскільки дикун узагалі був на це здатен.

— Давно пора,— говорив він,— вам тут не місце, я вам казав. Та все одно, проведу вас добре, влаштую вам вечірку. Ну, вечерю. Мої жінки можуть вам засмажити коней, яких ви зарізали, а я пошукаю