Буря Мечів - Джордж Мартін
Семові б хотілося в це вірити, але йому здавалося: коли ти мертвий, ти вже не знаєш страху — так само як не знаєш болю, кохання чи обов’язку. Обхопивши коліна руками, він прів під численними шарами вовни, шкіри й хутра. Кинджал з драконового скла розтопив оту білу істоту в лісі, щира правда... але Грен чомусь вирішив, що з блідавцями буде так само. «А ми цього напевно не знаємо,— думав Сем.— Ми взагалі нічого не знаємо. Був би з нами Джон!» До Грена він добре ставився, але з ним так не побалакаєш. «Джон би точно мене Смертовбивцею не називав. І з ним можна було би поговорити про малюка Жиллі». Але Джон поїхав з Кворином Півруким, і відтоді від нього не було ні звісточки. «У нього теж є кинджал з драконового скла, та чи здогадається він ним скористатися? А може, він давно вже замерзнув десь у канаві й помер... ба гірше: помер і повстав?»
Сем не міг збагнути, навіщо богам забирати таких, як Джон Сноу і Банен, а натомість лишити його — недолугого боягуза. Та він мав померти ще на Кулаці, він тричі там обмочився, ще й меча загубив. Він би й помер у лісі, якби Малий Пол не взяв його собі на плечі. «Якби ж це був просто сон! Тоді б я міг прокинутися». Як би гарно було прокинутися на Кулаці Перших Людей, коли поряд ще були всі друзі, навіть Джон з Привидом. А ще краще — в Чорному замку за Стіною, у їдальні отримати від Трипалого Гоба миску манної каші з великою ложкою масла, яке тане посередниці, та з краплинкою меду до всього. На саму думку про це в нього забуркотіло в животі.
— Сноу!
Сем звів очі на звук. Навколо багаття кружляв крук лорда-командувача, ляпаючи в повітрі широкими чорними крилами.
— Сноу,— крукав птах.— Сноу, Сноу!
Куди прилітав крук, там скоро з’являвся Мормонт. З-під дерев випірнув лорд-командувач верхи на своєму гароні — їхав поміж старого Дайвена й гостролицього як лисичка Роннела Гарклі, якого підвищили на місце Торена Смолвуда. «Хто тут?» — звично гаркнув списник при брамі, і Старий Ведмідь буркнув:
— А хто, сьоме пекло, ти гадаєш, тут їде? Тобі Чужі очі посліпили?
Він проїхав між двох стовпів, на одному з яких стримів череп барана, а на другому — ведмедя, зупинився, підніс кулак і присвиснув. На його поклик спустився крук.
— Мілорде,— мовив Роннел Гарклі,— в нас лише двадцять двоє коней, і я маю сумніви, що бодай половина з них доїде до Стіни.
— Я знаю,— пробурчав Мормонт.— Але їхати все одно треба. Крастер ясно дав це нам на здогад,— він глянув на захід, де сонце ховалося за темними хмарами.— Боги дали нам відстрочку, та чи надовго? — Мормонт стрибнув з сідла, підкинувши крука назад у повітря. Побачивши Сема, він прогуркотів: — Тарлі!
— Мене? — Сем незграбно звівся на ноги.
— Мене? — приземлився крук старому на голову.— Мене?
— А твоє прізвище Тарлі? Чи в тебе тут ще братик є? Так, тебе. Стули рота і йди за мною.
— За вами? — пискнув Сем.
Лорд-командувач Мормонт спопелив його поглядом.
— Ти — вояк Нічної варти. Тому постарайся не обмочувати штанці щоразу, як я на тебе подивлюся. Ходімо, кажу,— рушив він, чвякаючи черевиками в грязюці, й Сем поквапився за ним.— Я тут думав над твоїм драконовим склом...
— Воно не моє.
— Ну, то над драконовим склом Джона Сноу. Якщо все, що нам потрібно, це кинджали з драконового скла, як це так, що в нас їх тільки два? Кожен вояк на Стіні має отримати такий на озброєння того самого дня, коли дає обітницю.
— Але ж ми не знали...
— Не знали! А колись-бо знали. Нічна варта призабула про своє справжнє призначення, Тарлі. Ніхто не ставить стіну заввишки сімсот футів, щоб якісь там дикуни у шкурах не крали жінок. Стіна була збудована для захисту держави, для захисту людей... і не від інших людей, якими, власне, і є дикуни врешті-решт. Забагато років минуло, Тарлі, забагато сотень і тисяч років. Ми забули, хто наш справжній ворог. І ось він уже тут, але ми гадки не маємо, як з ним боротися. Чи правда, що драконове скло могли робити лише дракони, як переказує простолюд?
— М-мейстри думають, що ні,— затинаючись, озвався Сем.— Мейстри кажуть, воно плавиться в горнилах землі. Й називають його обсидіаном.
— Хай хоч лимонним пирогом його називають,— пирхнув Мормонт,— мені байдуже. Якщо воно і справді здатне вбивати, мені його потрібно більше.
Сем спіткнувся.
— Там, на Кулаці, Джон більше його знайшов. Сотні наконечників до стріл, і гостряків на списи...
— Ти казав. Але тут нам це не допоможе. Щоб зараз дійти до Кулака, нам потрібно вже мати зброю, яку ми тільки на тому клятому Кулаці можемо отримати. Та й дикуни нікуди не поділися. Тому треба знайти драконове скло в іншому місці.
Сем мало не забув про дикунів — стільки всього сталося відтоді!
— Діти пралісу користувалися клинками з драконового скла,— мовив він.— Вони точно знали, де шукати обсидіан.
— Діти пралісу всі вимерли,— сказав Мормонт.— Половину з них вирізали перші люди бронзовими мечами, а докінчили справу андали своїм залізом. Чому скляний кинджал...
Старий Ведмідь не договорив: з-під шкуратяного запинала, яке правило за двері, з’явився Крастер. Дикун посміхнувся, вищиривши повний рот коричневих гнилих зубів.
— Маю сина.
— Сина,— каркнув Мормонтів крук.— Сина, сина, сина.
Обличчя лорда-командувача лишалося незворушним.
— Радий за тебе.
— Справді? А я зрадію, коли ти з усіма своїми заберешся звідси. Давно пора, ось що я думаю.
— Тільки-но наші поранені трохи оговтаються...
— Вони вже не оговтаються, старий вороне, ми обоє це чудово розуміємо. Отим, що помирають,— сам же знаєш, що помирають,— просто переріж їм кляті горлянки — і все. Або кинь їх, якщо сам не маєш сміливості, а я вже з ними розберуся.
Лорд-командувач Мормонт наїжачився.
— Торен Смолвуд запевняв, що ти — друг Нічної варти...
— Ага,— мовив Крастер.— Я з вами поділився, чим міг, але зима вже на порозі, а дівча мені підсунуло
