Учта для гайвороння - Джордж Мартін

Чоловік з дружиною перезирнулися.

— То підлий задрипанець, хай ваша милість мені пробачають, — мовила Фалиса. — Зухвалий чорноротий мугиряка!

— Геть негідний лицарського звання! — додав пан Балман.

— Авжеж, — чарівно посміхнулася до нього Серсея. — Бо кому ж, як не вам, знатися на справжніх лицарських чеснотах. Я ж пам’ятаю вас у турнірі… отому, де ви билися так вправно та відважно…

Лицар почепив на обличчя сумирну посмішку.

— В тій невеличкій забаві при Сутіндолі шість років тому? О, на жаль, вас там не було, інакше б я увінчав вас короною краси та кохання. А чи не при Ланіспорті після Повстання Грейджоя? Там я вибив із сідел чимало добрих воїнів…

— Так, саме там. — Її обличчя раптом потемніло. — Біс зник з очей тієї ж ночі, коли помер панотець, лишивши двох сумлінних наглядачів в’язниці у калюжі крові. Хтось каже, він утік за вузьке море, та я маю сумніви. Карлик — лукава істота. Може, він досі ховається поблизу, замисливши нове лиходійство? Можливо, його переховує хтось зі старих приятелів?

— Брон? — Пан Балман розгладив свої кущаві вуса.

— Адже той горлоріз завжди був Бісовим поплічником. Лише Морок знає, скільки людей він спровадив до пекла за Тиріоновим наказом.

— Хай ваша милість мені пробачають, але я мав би помітити карлика, якби він ховався десь у наших маєтностях, — відповів пан Балман.

— Мій брат малий на зріст. Йому долею написано ховатися так, щоб його не помітили. — Серсея дозволила своїй руці здригнутися. — Ім’я дитини — то дріб’язок… але непокаране нахабство родить бунти. А цей Брон, як мені казав Кайбурн, збирає навколо себе посіпак.

— Нещодавно він узяв до надвірної варти чотирьох лицарів, — пригадала Фалиса.

Пан Балман пирхнув.

— Моя добра дружина їм лестить, коли зве лицарями. То сердюки, що скочили вище власної голови. Жоден із чотирьох не має ані краплі шляхетства у крові або звичаях.

— Саме цього я і боялася. Брон збирає мечі для карлика. Хай боронить Седмиця мого маленького синочка! Біс уб’є його, як убив його братика. — Королева схлипнула. — Друзі мої, я ввіряю свою честь у ваші руки… та що таке честь королеви проти материних страхів за своє дитя?

— Кажіть, ваша милосте! — заохотив пан Балман. — Ваші слова не вийдуть з цієї кімнати.

Серсея простягла руку над столом і стиснула лицареві пальці.

— Я… спала б уночі міцніше, якби почула, що пана Брона спіткала… якась халепа… можливо, на полюванні…

Пан Балман хвилинку подумав.

— Треба гадати, халепа має скінчитися смертю?

«О ні, недоумку, хай він лише зламає пальчика на нозі!» Серсея мусила міцно закусити губу. «Мої вороги усюди, а друзі — жалюгідні телепні.»

— Благаю, добрий лицарю, — прошепотіла вона, — не змушуйте мене проказувати вголос…

— Я все розумію, — мовив пан Балман, вагомо здіймаючи палець.

«Качан ріпи зрозумів би швидше.»

— Ви й справді шляхетний лицар, пане. Боги відповіли на молитву наляканої матері. — Серсея поцілувала його. — Зробіть усе швидко, якщо буде змога. Брон зараз має навколо себе лише кілька людей, але хто його зна, скільки збере далі, якщо не діяти негайно.

Цього разу вона поцілувала Фалису.

— Ніколи не забуду вам цього, друзі мої. Справжні, чесні друзі з дідицтва Стокварт, які недарма пишаються вірністю. Маєте моє слово: коли все скінчиться, ми знайдемо Лолисі кращого чоловіка. — «Можливо, Кіптюга.» — Адже ми, Ланістери, завжди платимо борги.

Далі були наливки, буряки з маслом, гарячий хліб, щука у скоринці з пряних трав, вепрячі реберця… Серсея кохалася у вепрятині від самої смерті Роберта, і мати товариство за вечерею теж любила — хай Фалиса ламала з себе казна-що, а Балман бундючився без упину, від юшки і аж до солодощів. Здихатися їх вдалося лише добряче пополуночі. Пан Балман виявився швидким на «відкоркуймо ще глечик наливки, пані королево?», а королева вважала нерозумним відмовлятися. «За половину того, що я витратила на наливку, краще б винайняла Безликого вколошкати Брона» — подумала вона, коли нарешті випхала гостей геть.

Син цієї години вже міцно спав, але Серсея все ж зазирнула його відвідати, перш ніж піти до ліжка. На її подив, коло юного короля клубочками згорнулося трійко чорних кошенят.

— Звідки оце взялося? — запитала вона пана Мерина Транта, що стояв ззовні королівської опочивальні.

— Мала королева принесла. Хотіла подарувати одне, але король не міг вирішити, яке йому більше до вподоби.

«Все ж краще, ніж вирізувати кинджалом з материного черева.» Зусилля Маргерії звабити чоловіка були такі сміховинно відверті. «Замолодий для цицьок, то вона йому кицьок.» Щоправда, Серсеї не сподобалося, що вони чорні. Чорні коти притягали халепу — про що мала донька Раегара довідалася у цьому ж таки замку. «Вона могла бути моєю донькою, якби Навіжений Король не зіграв свого ницого жарту з батьком.» Певно ж, Аерисом володіло божевілля, коли він відмовляв доньці князя Тайвина, забираючи натомість його сина, а власного одружуючи з кволою дорнійською князівною, котрої все багатство складали чорні очі та пласкі груди.

Спогади про ту відмову й досі муляли душу, навіть по стількох роках. Скільки вечорів вона дивилася на принца Раегара у королівських палатах, слухала, як він грав на арфі зі срібними струнами своїми довгими витонченими пальцями. Невже бували на землі такі вродливі чоловіки? «Але ж він був не просто чоловік. У його жилах текла кров старої Валірії, кров богів та драконів.»

Коли Серсея була ще малим дівчиськом, батько пообіцяв видати її заміж за Раегара. Їй тоді було років шість чи сім.

— Нікому не кажи про це, дитино, — мовив він, посміхаючись тією таємною посмішкою, яку бачила сама лише Серсея. — Хай спершу його милість погодиться на заручини. А поки що зберігаймо нашу таємницю від усіх.

І Серсея зберігала, от лишень раз намалювала, як летить з Раегаром на драконі, міцно охопивши руками його груди. Коли Хайме знайшов малюнок, вона збрехала, що то королева Алісанна з королем Джаяхаерисом.

Їй було десять років, коли вона нарешті побачила свого принца живцем у плоті — на турнірі, влаштованому батьком привітати короля Аериса на заході. Попід мурами Ланіспорту вибудували помости для глядачів; галас простолюддя відлунював від Кастерлі-на-Скелі, неначе гуркіт грому. «Вони вітали батька удвічі гучніше, ніж короля, — згадала королева,