Чорнильна смерть - Корнелія Функе

Меґі не відповідала. Що вона могла вдіяти? Що тут можна було вдіяти? Вона підвелася, пішла, балансуючи, до розгалуження, де стояли навколішки Роксана та решта жінок. Коло них лишилося тільки двоє розбійників. Решта вже злізли по стовбуру вниз, проте стовбур був високий, страхітливо високий, а стріли летіли знизу, мов дощ, що падає вгору. Двоє захисників із криком зірвалися вниз, а жінки затулили дітям очі та вуха.

— Де він? — Елінор так далеко перехилилася, що Роксана щосили шарпнула її назад. — Де він? — скрикнула вона ще раз. — Та скажіть мені. Чи живий іще той старий дурень?

Феноліо глянув на них угору, немов почувши її голос, на зморшкуватому обличчі відбивався страх, навколо вирувала битва. Хтось мертвий упав йому під ноги, і він узяв собі його меч.

— Ну, ви тільки подивіться на нього! — обурювалась Елінор. — Що він собі думає? Що у своєму клятому сюжеті він гратиме роль героя?

«Я маю злізти, — думала Меґі, — стояти поряд із Фаридом і шукати Дорію! Де він? Може, лежить десь мертвий між деревами? Ні, Меґі, Феноліо писав про нього! І то дивовижні речі. Він не може загинути. І все-таки…» Вона підбігла до линв, але Страшидло стримав її.

— Лізь угору! — крикнув він. — Усі жінки та діти — вгору, так високо вгору, як тільки можна!

— Невже? І що ми там робитимемо? — галасувала Елінор. — Чекатимемо, щоб вони поскидали нас униз?

На це запитання ніхто не відповів.

— Вони взяли Чорного Принца! — У голосі Мінерви звучав такий розпач, що всі обернулися. Дехто з жінок заплакав. Так, вони захопили Чорного Принца. Вони зняли його з нош, ведмідь без руху лежав поряд із ним, зі стрілою в шкурі. Схопили й Батиста. Де Фарид?

Там, де вогонь.

Фарид пускав його, щоб він кусав і палив, але й Ворон був тут, його шкірясте обличчя ясніло, мов світла пляма, над червоно-чорним одягом. Вогонь пожирав вогонь, полум’я вже лизало стовбур. Меґі причувалося, ніби дерево стогне. Кілька малих дерев уже горіли. Діти плакали, і так ревно, що краялося серце.

«Ох, Феноліо, — думала Меґі, — не пощастило нам з нашими рятівниками. Спершу Козимо, а тепер велетень».

Велетень.

Його обличчя так несподівано з’явилося між деревами, наче слово прикликало його. Шкіра велетня була темна, мов ніч, а на його чолі відображувалися зорі. Одною ногою він ступив у вогонь, що горів між корінням дерева з гніздами, а другою став так близько коло Фарида і Ворона, що Меґі оглушив її власний крик.

— Атож! Він повернувся! — почула вона крик Феноліо. Він наткнувся на могутню ногу й видерся на один з пальців, наче на рятівний корабель.

А велетень глянув угору на заплаканих дітей і шукав чогось, наче повернувся через те, чого вже не міг знайти.

Миршавцеві вояки кинули полонених і знову пустилися навтьоки, мов зайці, на чолі зі своїм паном, що мчав на білому, як сніг, огирі. Тільки Ворон лишився зі жменькою людей і посилав свій Вогонь на велетня. Той спантеличено глянув на полум'я й позадкував, коли воно обпекло йому пальці.

— Ні, благаю тебе! — кричала вниз Меґі. — Благаю, не йди, допоможи нам!

І раптом Фарид уже стояв на плечі велетня й кидав у ніч вогненні пластівці. Вони як пекучі реп'яхи вп'ялися в одяг Ворона та його людей, аж поки ті попадали на землю і стали качатися по сухому листю. Велетень здивовано глянув на Фарида, зняв його з плеча, мов метелика, і поставив на підняту догори долоню. Які величезні його пальці. Страхітливо великі. І яким малим здається поміж ними Фарид.

Ворон і його солдати й далі збивали вогонь зі свого одягу. Велетень роздратовано глянув на них. Потер собі вухо, наче йому дошкуляли їхні крики, стулив пальці навколо Фарида, що став для нього неоціненною здобиччю, а решту людей, які зойкали і стогнали, відкинув у ліс, — десь так, як, скажімо, дитина струшує з себе павука. Потім знову схопився за вухо і глянув, мов шукаючи чогось, на дерево. Здавалося, велетень раптом пригадав, чому він повернувся.

— Роксано! — почула Меґі, як пролунав на дереві Даріусів голос, нерішучий і водночас твердий. — Роксано! Я думаю, він повернувся через тебе! Співай!

У кімнаті Змієголова

Є дуже багато оповідок, які треба розповісти, надто багато, безмір переплетених між собою життів, подій, дивовиж, місцевостей і чуток, нероздільна суміш неймовірного й повсякденного!

Салман Рушді. Опівнічні діти

Реза летіла за слугою, що ніс миску з кривавою водою в кімнату Змієголова. Червоний аж до шиї, сидів він там у срібній ванні, сапаючи й проклинаючи, і видавався таким страхітливим, що Реза ще більше злякалася за Мо. Яка помста може дорівнятися до таких страждань?

Хлопчик-мізинчик озирнувся, коли вона пурхнула на шафу коло дверей, але вона вчасно пригнулася. Бути маленькою — іноді дуже практична річ. На стінах горіли іскри Вогнерукого. Троє солдатів збивали їх мокрими рушниками, а Змієголов притискав закривавлену руку до зболених очей. Поряд із ванною стояв його онук, склавши руки на грудях, наче міг таким чином захиститися від кепського дідового настрою. Що за худе і мале хлопчисько, гарне, як батько, і тендітне, як мати. Проте, на відміну від Віоланти, що була викапаним батьком, Якопо анітрохи не був схожий на діда, хоча наслідував кожен його жест.

— Вона нічого не робила. — Він випнув підборіддя. Цей жест він перейняв у матері, хоча, можливо, і не здогадувався про це.

— Невже? І хто ж тоді допоміг Сойці, як не твоя мати?

Слуга вилив миску на спину Змієголову. Резу знудило, коли вона побачила, як тече кров по білій шиї. Навіть Якопо дивився на діда з сумішшю жаху та огиди — і швидко відвернувся, коли Змієголов застукав його на цьому.

— Атож, дивися на мене! — гримнув він на онука. — Твоя мати допомогла чоловікові, що заподіяв мені це.

— Вона нічого не робила. Сойка вилетів! Усі кажуть, що він уміє літати. І що він невразливий.

Змієголов засміявся й розкашлявся, аж йому забило дух.

— Невразливий? Я покажу тобі, який він невразливий, коли знову зловлю його. Я дам тобі ножа і ти сам зможеш спробувати.

— Ти не зловиш його.

Змієголов ляснув рукою по крові у ванні, і світла курточка Якопо зачервонилася.

— Іди. Ти стаєш дедалі більше схожий на свою матір.

Якопо, здається, думав, добре це чи погано.

Де книжка з чистими сторінками? Реза озирнулася. Скрині, скинутий одяг на одному стільці, безладне ліжко. Змієголов спав погано. Де він ховає її? Його