Чорнильна смерть - Корнелія Функе

— Твоя донька плаче в тій самій клітці, де сидів Сойка, — розповідав Орфей далі. — Звичайно, зі своїм вогненним волоссям вона там видається набагато гарнішою. Мов рідкісна дорога пташка…

Іскри приховали Вогнерукого мов червоним туманом.

— Приведи нам ту пташку, яка, власне, сиділа в тій клітці. Приведи нам Сойку, і твоя донька буде вільна. А якщо не зробиш цього, я нагодую свого чорного пса її плоттю та її душею. Тільки не дивися на мене так! Як я знаю, одного разу ти вже грав роль зрадника. Я хочу написати для тебе кращу роль, але ти не хочеш нічого чути про це!

Вогнерукий мовчав і тільки дивився на нього.

— Ти вкрав у мене книжку! — Орфей майже втратив дар мови. Ці слова ще й досі гірко смакували йому. — Ти став на бік палітурника, хоча він вирвав тебе з твого сюжету, а не пристав до мене, до чоловіка, що повернув тебе додому! Це було жорстоко, дуже жорстоко. — З очей йому бризнули сльози. — Що ти собі думав? Що я просто ковтну цю брехню? Ні. Власне, я мав намір знову послати тебе на той світ, без душі, порожнього, мов висмоктана комаха, але ця помста подобається мені ще дужче. Я знову зроблю з тебе зрадника. Що вирве з грудей палітурника його шляхетне серце!

На стінах знову запалахкотів вогонь. Він сочився з підлоги і обпалив Орфеєві чоботи. Айзенґлянц застогнав від страху і затулив голову скляними руками. Гнів Вогнерукого був у полум’ї, горів на його обличчі й вогненним дощем падав зі стелі.

— Тримай свій вогонь далі від мене! — крикнув Орфей. — Я єдиний, хто може наказувати кошмарові, а твоя донька буде першою, кого він з’їсть, бо він зголодніє. Я хочу, щоб ти проклав вогненний слід туди, де заховався Сойка, і я буду тим, хто покаже його Змієголову. Зрозумів?

Вогонь на стінах погас удруге. Погасли навіть свічки на столі, і в кімнаті стало темно. Тільки Вогнерукий і далі був закутаний іскрами, наче вогонь горів у ньому.

Чому погляд Вогнерукого сповнює його такого сорому? Чому його серце ще досі наповнене любов’ю? Орфей заплющив очі, а коли знову розплющив їх, Вогнерукого вже не було.

Коли Орфей вийшов за двері, коридором до нього з переляканими обличчями підбігли вартові, які мали охороняти його кімнату.

— Тут був Сойка! — аж заїкалися вони. — Він складався тільки з вогню, а потім раптом розвіявся димом. Хлопчик-мізинчик пішов доповісти Змієголову.

Йолопи. Та він би їх усіх згодував жахові.

Не сердься, Орфею. Невдовзі ти приведеш Змієголову справжнього Сойку. А Вогнехідця теж пожере твій жах.

— Повідом Срібному князеві, що він має послати кілька чоловік на подвір’я під моїм вікном, — звелів Орфей вартовому. — Вони знайдуть там досить феїних гнізд, щоб наповнити ванну кров’ю.

Потім повернувся до своєї кімнати і прочитав запис про гнізда. Але крізь літери на нього дивилось обличчя Вогнерукого, неначе він жив за всіма літерами. Неначе всі вони говорили тільки про нього.

Інше ім’я

Я пишу твоє ім’я. Два приголосні. Два голосні. Твоє ім’я спонукає тебе рости, воно більше за тебе. Ти спочиваєш у кутку, спиш; твоє ім’я будить тебе. Я пишу його. Ти не можеш зватися інакше. Твоє ім’я— це абсолютно ти сам, воно має твій смак, пахне тобою. Коли назвати тебе іншим ім’ям, ти зникнеш. Я пишу його. Твоє ім’я.

Сьюзен Зонтаґ. Лист

Озерний замок збудували, щоб захистити від світу кількох нещасливих дітей, але що довше Мо ходив коридорами, то більше йому здавалося, наче замок чекав тільки того, щоб між своїх розмальованих стін утопити його у власній пітьмі. Вогненний вовк Вогнерукого біг попереду, наче знав шлях, і Мо йшов за ним. Він убив ще чотирьох солдатів. Замок належав Вогнехідцеві та Сойці, він читав це на їхніх обличчях, і гнів, який підсунув йому Орфей, спонукав його так часто нападати, що кров промочила його чорне вбрання. Чорнота. Його серце стало чорним від Орфеєвих слів.

«Ти мав би розпитувати їх про дорогу, замість убивати їх!» — з гіркотою думав він, нахиляючись під одвірком. Спурхнула ціла зграйка голубів. Ластівок немає. Жодної. Де Реза? Ну, де ж вона має бути? В кімнаті Змієголова, шукає книжку, яку він колись оправив, щоб урятувати її. Ластівка літає швидко, дуже швидко, а його кроки свинцеві від Орфеєвих слів.

Туди. Може, це башта, в яку заповз Змій? Саме так описав її Вогнерукий. Ще два солдати… Побачивши його, вони злякано позадкували. Вбивай їх швидше, Мо, щоб вони не закричали. Кров. Кров, червона, мов вогонь. Хіба червона барва не була раніше його улюбленою? А тепер йому погано, коли він бачить її. Він переступив убитих, узяв в одного срібно-сірий плащ, у другого шолом. Можливо, так він уникне убивств, якщо ще раз натрапить на солдатів.

Наступний коридор видавався знайомим, але ніде не було варти. Вовк побіг далі, проте Мо став перед одними дверима й розчахнув їх.

Мертві книжки. Втрачена бібліотека.

Мо опустив меч і зайшов. Іскри Вогнерукого спалахували й тут. Вони знищили в повітрі запах цвілі та гнилі.

Книжки. Він прихилив закривавлений меч до стіни, погладив рукою плямисті спинки книжок і відчув, як тягар слів на його плечах полегшав. Не Сойка, не Чарівновустий, а тільки Мортимер. Про нього Орфей не писав. Мортимер Фольхарт. Палітурник.

Мо взяв книжку до рук. Бідолашна. Вона пропаща. Взяв іншу, потім ще одну — і почув шерхіт. Рука одразу пошукала меч, і Орфеєві слова знову схопили його за серце.

Упало два стоси книжок. Поміж усіх тих надрукованих трупів просунулася рука, потім друга, без кисті. Бальбулюс.

— Ну, вони шукають тебе! — Він випростався, пальці лівої руки були замащені чорнилом. — Відколи я заповз сюди від Свистуна, жоден солдат не зайшов у ці двері. Мабуть, їх відганяв сморід. Але сьогодні двоє вже заходило. Як ти втік від них? Адже вони, безперечно, краще охороняли тебе, ніж мене!

— Вогнем і пером, — відповів Мо і прихилив меч до стіни. Він не хотів пригадувати себе. Він хотів забути Сойку, лише на кілька митей, і знайти між пергаментами і шкіряними палітурками щастя замість нещастя.

Бальбулюс стежив за його очима. Можливо, побачив у них тугу.

— Я знайшов кілька книжок, які ще можна читати. Хочеш побачити їх?

Мо прислухався до звуків назовні. Вовк сидів