Чорнильна смерть - Корнелія Функе
— Що це?
Вогнерукові іскри згасали, і то так раптово, ніби їх злизав хто зі стін, і тоді, коли Вогнерукий вів її та Мо від тюремного льоху. Реза відчула, що пташине серце в її грудях закалатало ще швидше, ніж завжди. Що сталося? Напевне, щось сталося, і, мабуть, нічого доброго.
Котрийсь солдат запалив смолоскип і прикрив полум’я рукою, щоб не засліпити свого пана.
— Ну, нарешті! — В голосі Змієголова можна було відчути водночас і полегкість, і приголомшеність. Він кивнув служникам, і вони знову заходилися поливати його сверблячу шкіру. Де вони наловили стільки фей? Адже тепер вони сплять.
Двері розчинилися, наче сюжет сам хотів дати відповідь, і ввійшов Орфей.
— Ну? — запитав він, низько вклонившись. — Чи досить вам фей, ваша високосте? Чи, може, вам ще їх створити?
— Для першого разу досить. — Змієголов набрав у пригорщу червоної води й занурив туди обличчя. — Ти якось пов’язаний із тим, що вогонь погас?
— Чи я пов’язаний із цим? — Орфей так самовдоволено засміявся, що Резі хотілося спурхнути і розклювати йому дзьобом бліде обличчя. — Хай там як, — розповідав він далі, — я переконав Вогнехідця стати на наш бік.
Ні, такого не може бути. Він бреше.
Пташка, якою стала Реза, зловила муху, і Якопо глянув угору. Втягни голову, Резо, дарма що темно. Якби ж тільки пір’їни на грудях і горлі не були такі білі!
— Добре! Але, сподіваюся, ти не пообіцяв йому за це ніякої винагороди! — Змієголов глибоко занурився в криваву воду. — Він зробив мене посміховиськом перед моїми людьми. Я хочу бачити його мертвим, і цього разу без вороття. Але це може почекати. А що з Сойкою?
— Вогнеходець приведе нас до нього. Без ніякої винагороди. — Ці слова були досить страшні, але краса Орфеєвого голосу робила їх ще страшнішими. — Він лишить вогненний слід. Твоїм солдатам треба буде тільки піти по ньому.
Ні. Ні. Реза затремтіла. Він не зрадить його знову. Ні.
Притлумлений крик вирвався з її пташиних грудей, і Якопо знову глянув угору. Та навіть помітивши її, він побачив би тільки тремтячу ластівку, що заблукала в похмурому світі людей.
— Чи все готове, щоб Сойка одразу міг узятися до роботи? — запитав Орфей. — Що раніше він виконає її, то раніше я зможу вбити його для вас.
«Меґі, кого ти своїм читанням привела в цей світ?» — у розпачі подумала Реза. Орфей видавався їй немов демоном із блискучими скельцями окулярів і улесливо гарним голосом.
Змієголов, застогнавши, підвівся з ванни. Він стояв закривавлений, мов щойно народжена дитина. Якопо несамохіть відсахнувся, проте дід махнув йому, щоб він підійшов до нього.
— Пане, ви повинні довше купатися, щоб подіяла кров! — сказав котрийсь слуга.
— Пізніше! — нетерпляче заперечив Змієголов. — Думаєш, я сидітиму у ванні, коли мені приведуть мого найлютішого ворога? Принеси мені рушники! — крикнув він Якопо. — Ану мерщій, чи, може, вкинути тебе в темний льох до матері? Я казав, що ти стаєш дедалі подібніший до неї? Ні. Ти щоразу більше стаєш схожий на свого батька.
Якопо понуро подав йому рушники, що лежали наготові коло ванни.
— Одяг!
Слуги заквапилися до скринь, і Реза знову заховалася в пітьмі, проте Орфеїв голос переслідував її, мов убивчий запах.
— Ласкавий пане, я, гм… — Орфей відкашлявся, — я дотримався своєї обіцянки. Сойка скоро знову буде вашим в’язнем і зшиє вам нову книжку. Думаю, я заслужив свою винагороду.
— Заслужив? — Слуга надягав чорне вбрання на й досі криваво-червону шкіру Змієголова. — І чого ти сподівався?
— Ну, пригадуєте книжку, про яку я розповідав вам? Я й тепер дуже хотів би знову отримати її, і я певен, що ви можете знайти її для мене. А якщо це все-таки видасться неможливим, — як самозакохано він пригладив своє білявеньке волосся, — що ж, у такому разі я прийняв би як винагороду руку вашої доньки.
Орфей.
Реза згадала день, коли вперше побачила його в домі Елінор — з Мортолою і Бастою. Тоді їй тільки упало у вічі, що він інший, ніж чоловіки, з якими залюбки приятелювала Мортола. Напрочуд тихий, майже безневинний зі своїм дитячим обличчям. Яка вона була дурна. Він виявився гіршим, ніж вони всі, набагато гіршим.
— Ваша високосте! — пролунав Свистунів голос. Реза не почула, коли він зайшов. — Ми зловили Сойку. Його і книжкового ілюстратора. Привести Сойку одразу до вас?
— А ти не хочеш розповісти нам, як ти піймав його? — промуркотів Орфей. — Може, винюшив його своїм срібним носом?
Свистун відповів, затинаючись так, наче кожне слово кусало його за язик:
— Вогнеходець виказав його. Він лишив вогненний слід.
Реза хотіла виплюнути зерна, щоб її очі могли плакати.
Проте Орфей розсміявся, задоволений, мов дитина:
— А хто сказав тобі про слід? Ану кажи!
Свистун довго здобувався на відповідь.
— Ти, хто ж іще? — хрипко проказав він нарешті. — Коли-небудь я таки з’ясую, з допомогою якої чортівні ти домігся цього.
— Що ж, він домігся! — підсумував Змієголов. — Після того, як ти двічі випустив Сойку. Заведи його в залу з тисячею вікон. Прикуй до столу, на якому він оправлятиме книжку, і стеж за кожним його рухом. Коли й ця книжка зробить мене хворим, я, Свистуне, власноруч виріжу тобі серце, і, повір мені, замінити серце не так легко, як ніс.
Пташині думки затуманили Резі розум. Це лякало її, але як вона полетить до Мо без крил? І, Резо, навіть якщо ти полетиш до нього, що тоді? Ти хочеш виклювати очі Свистунові, щоб він не бачив, як тікає Сойка? Лети, Резо, геть, справа пропаща. Рятуй свою ненароджену дитину, якщо вже не можеш урятувати її батька. Повертайся до Меґі. Її наповнив пташиний страх, пташиний страх і людський біль, — чи, може, навпаки? Чи вона вже з’їхала з глузду? Збожеволіла, як Мортола?
Реза сиділа й тремтіла, чекала, поки кімната знову стане безлюдною, поки Змієголов піде дивитися на свого в’язня. «Чому він зрадив його? — думала вона. — Чому? Що пообіцяв йому Орфей? Що може бути дорожчого за життя, яке повернув йому Мо?»
Змієголов, Орфей, Свистун, солдати, двоє слуг із подушками, які підтримували стражденну плоть свого пана, — Реза дивилась, як усі вони вийшли, та коли підняла голову над краєм шафи, гадаючи, ніби лишилася сама, там стояв Якопо й дивився на неї.
Якийсь
