Чорнильна смерть - Корнелія Функе
Змієголова приголомшила ненависть на блідому обличчі. Така несамовита ненависть звичайно є наслідком любові.
— Гаразд. Він знову повернувся з того світу! — Ненависть чіплялася за кожне Орфеєве слово і зробила важким його вправний язик. — І поводиться, як господар цього замку, тож дотримуйтеся моєї поради, і вогонь невдовзі погасне!
— І що це за порада?
Погляд очей за скельцями видався Змієголову наче монетами на обличчі.
— Пошліть Хлопчика-мізинчика до вашої доньки. Нехай її вкинуть до одного з льохів, і поширте чутку, ніби вона допомогла Сойці втекти, щоб припинили всі ті безглузді балачки про нього, від яких тремтять ваші солдати. А її гарну служницю замкніть у клітці, де вже сидів Сойка. Скажіть Хлопчику-мізинчику, що йому не конче бути з нею надто люб'язним.
Вогонь Орфеєвих очей відобразився в скельцях, і Змієголов на мить відчув те, чого не відчував ще ніколи: страх перед іншою людиною. Цікаве почуття. Мов поколювання в потилиці, легенький тиск у шлунку…
— Саме це я й мав намір учинити, — мовив він і прочитав у водявих очах, що Орфей знає, що він бреше. «Я буду змушений убити його, — подумав Змієголов. — Тільки-но буде оправлено нову книжку».
Жоден слуга не може бути хитрішим за свого пана. І аж ніяк не тоді, коли йому кориться такий небезпечний пес.
Унаочнення
Перспективи не було. Мозок мав власну поживу, якою й живився, а фантазія, гротескно викривлена жахом, звивалася й корчилася від болю, мов жива істота, танцювала, наче огидна маріонетка, і кривлялася, надягаючи мінливі маски.
Оскар Вайлд. Портрет Доріана Ґрея
— Ти мусиш піти! В цьому замку ти ніде не будеш у безпеці! — раз по раз наполягав Вогнерукий, а Мо знай хитав головою.
— Я маю знайти книжку з чистими сторінками.
— Дай пошукаю я. Я напишу три слова. Я вмію писати досить добре, щоб написати їх!
— Ні! Угода не така. Що, як вони все-таки захопили Меґі? Я зшив книжку, і я повинен звести її зі світу. Крім того, Змій хоче бачити твою смерть не менше, ніж мою.
— Я просто ще раз вийду зі свого тіла.
— Та ти й так останнього разу насилу повернувся в нього.
Якими близькими вони раптом стали між собою. Мов дві поверхні монети, мов два обличчя однієї людини.
— Про яку угоду ви кажете?
Вони обидва так глянули на Резу, наче прагнули, щоб вона опинилася далеко, дуже далеко від них. Мо був блідий, але його очі потемніли від гніву, а рука знай торкалася давніх ран. Що вони заподіяли йому в тому страхітливому льоху?
У кімнаті, де вони заховалися, порох лежав, мов сніг. Тиньк на стелі був такий вогкий, що подекуди повідпадав. Озерний замок був хворий. Можливо, він уже вмирав, проте на стінах і далі спали ягнята поряд із вовками і мріяли про світ, якого не існує. Кімната мала два невеличкі вікна. На подвір’ї внизу стояло сухе дерево.
Мури, оборонні галереї, башти з терасами, мости… Кам’яна пастка, і Резі знову хотілося мати крила. Як свербіла їй шкіра. Немов там чекали, щоб проклюнутися, стовбури пір’їн.
— Що за угода? — Реза втиснулася поміж обох чоловіків, вимагала доступу до їхньої близькості.
Коли Мо розповів, вона заплакала. Тільки тепер вона зрозуміла. Він належав Смерті, байдуже, лишиться чи піде. Він у пастці з каменю та чорнила. І так само її донька.
Мо обняв її, але був не з нею. Він і далі був у льоху, втопившись у ненависті та страхові. Його серце так гупало, що Реза боялася, що воно розірве йому груди.
— Я вб’ю його, — чула вона слова Мо, плачучи на його плечі. — Я давно мав би вбити його. А потім пошукаю книжку.
Вона добре знала, про кого він каже. Про Орфея. Мо відсунув її вбік і схопився за меч. Меч був увесь закривавлений, але він протер лезо рукавом, і воно знову засяяло. Мо й досі був у чорному вбранні палітурника, дарма що давно вже не вдавався до свого ремесла. Він рішуче пішов до дверей, але Вогнерукий загородив йому шлях.
— Що це? — запитав він. — Гаразд, Орфей написав слова, але ти справджуєш їх. — Він підняв руки, і вогонь написав у повітрі слова, страхітливі слова, що всі говорили лише про одну людину. Про Сойку.
Мо випростав руку, наче хотів стерти їх, проте вони попекли йому пальці, так само як попалили серце.
— Орфей чекає, щоб ти прийшов до нього! — сказав Вогнерукий. — Він подасть тебе Змієголову на таці з чорнила. Стережися! Аж ніяк не добре відчуття, коли хтось читає слова, які керують іншою людиною. Ніхто не знає цього краще, ніж я, але і в моєму випадку вони не справдилися. Вони мають силу тільки тоді, коли ти піддаєшся їм. Я піду до Орфея, а не ти. Я нічого не знаю про вбивство. Цього мене не навчило навіть умирання, але я можу вкрасти в нього книжки, з яких він бере слова. А коли ти знову зможеш думати ясно, ми разом пошукаємо книжку з чистими сторінками.
— А що, коли солдати знайдуть тут Мо? — запитала Реза, і далі дивлячись на вогненні слова. Вона знову і знову читала їх.
Вогнерукий провів рукою по вицвілій картині на стіні кімнати, і намальований вовк заворушився.
— Я лишаю вам сторожового пса — не такого дикого, як Орфеїв, але він завиватиме, як прийдуть солдати, і, сподіваюся, затримає їх досить надовго, щоб дати вам час пошукати нової криївки. Вогонь навчить Змієвих вояків боятися кожної тіні.
Вовк із вогненною шерстю зіскочив зі стіни й вийшов із Вогнеруким за двері. Проте слова лишилися, і Реза ще раз прочитала їх:
«Оскільки Сойка не хотів піддатися Змієголову, за таких обставин лише один чоловік міг дати раду — чужинець, що прийшов сюди здалеку. Він зрозумів, що Сойку може зламати тільки один чоловік, і той чоловік — він сам. Отож він пробудив усе те, що Сойка ховав від себе самого: страх, що робив його безстрашним, і гнів, що робив
