Чорнильна смерть - Корнелія Функе
Але бліде обличчя Дорії не давало підстав для віри в одужання.
Гілка, на якій став навколішки Фарид, щоб викликати вогонь, була не менш широка, ніж вулиця перед брамою садка Елінор. Поки Меґі сиділа навпочіпки коло Фарида, Феноліо несхвально подивився на дітей угорі, що сиділи над ним на гіллі й спостерігали заснулого велетня.
— Ану приберіть! — гукнув він їм, показуючи на соснові шишки в маленьких руках. — Перший, хто з вас кине шишки у велетня, полетить услід. Присягаюся вам!
— Коли-небудь хтось із них кине, і що тоді? — запитав Фарид, обережно насипаючи трохи попелу на дерев’яну шкіру дерева. Його лишалося вже не дуже багато, хоч як ретельно він щоразу збирав його. — Що зробить велетень, коли знову прокинеться?
— Кат його зна, — пробурмотів Феноліо й трохи занепокоєно глянув униз. — Не думаю, що бідолашній Роксані довіку доведеться присипляти його співом.
До них підійшов Чорний Принц, поки що його ще підтримував Батист. Обидва мовчки сіли поряд із Меґі. Вогонь цього дня видавався сонним. Хоч як Фарид вабив його й лестив йому, час тягнувся безкінечно довго, аж поки попіл нарешті спалахнув. Велетень замугикав щось крізь сон. Проноза з пійманою пташкою в пащі скочив Фаридові на коліна, і зрештою з’явилася картина: Вогнерукий на подвір’ї серед великих кліток. В одній з них плакала дівчина. Бріана. Між нею і батьком стояла чорна постать.
— Жах! — прошепотів Батист. Меґі злякано подивилася на нього. Ця картина розтанула в сірому димі, і в серці полум’я з’явилася друга. Фарид узяв Меґі за руку, а Батист тихо лайнувся. Мо. Він був прикутий до столу. Коло нього стояв Свистун. І Змієголов. Його розбухле обличчя видавалося ще страшнішим, ніж тоді, коли Меґі бачила його у своїх найтяжчих сновиддях. На столі лежали шкіра і чистий папір.
— Він зшиває йому ще одну книжку з чистими сторінками! — прошепотіла Меґі. — Що це означає? — Вона перелякано глянула на Феноліо.
— Меґі! — Фарид ще раз привернув її увагу до вогню. З полум’я постали літери — вогненні літери, які сформували слова.
— Хай йому біс, що це? — скрикнув Феноліо. — Хто їх написав?
Слова відлетіли вбік і погасли між гіллям, перше ніж хтось устиг прочитати їх. Проте вогонь відповів Феноліо на його запитання. В полум’ї з’явилося бліде кругле обличчя з круглими, мов друга пара очей, скельцями окулярів.
— Орфей! — прошепотів Фарид.
Вогонь погас. Він повернувся в попіл, наче в своє гніздо, але кілька вогненних слів ще висіли в повітрі. «Сойка… страх… зламав… умирає…»
— Що це означає? — запитав Чорний Принц?
— Довго розповідати, Принце! — втомлено відповів Феноліо. — І, боюся, кінець цього сюжету допише не той, хто мусить.
Палітурник
Ніхто з нас не був автором: адже кулак — щось більше за суму пальців.
Марґарет Етвуд. Сліпий убивця
Фальцювати. Різати. Папір був кращий, ніж минулого разу. Мо пучками намацував волокна на вибіленій поверхні, проводив уздовж країв, шукав спогадів. І вони прийшли, наповнили йому серце та мозок тисячами образів, тисячами забутих днів. Запах клею знову повернув його в місця, де він опинявся сам з якоюсь хворою книжкою, а знайомі рухи дали йому змогу знову відчути задоволення, яке він відчував щоразу, коли давав якійсь книжці нове життя і принаймні на певний період рятував її красу від гострих зубів часу. Мо забув, як він заспокоювався, коли руки робили свою роботу. Фальцювати, різати, протягувати нитки крізь папір. Мортимер. Атож, він повернувся: Мортимер, палітурник, чий ніж мав бути гострим не тому, щоб краще вбивати; слова не загрожували йому, бо він тільки викроював для них нову одяганку.
— Сойко, ти тягнеш час.
Голос Свистуна знову повернув його в залу з тисячею вікон.
Мортимере, не піддавайся. Просто уявляй собі, ніби Срібноносий і далі лишається в своїй книжці, що він не більше, ніж голос, який лине від літер. Сойки тут немає. Орфеєві слова мають шукати його в іншому місці.
— Ти знаєш, що помреш, коли закінчиш. Тому ти такий повільний, правда? — Свистун із такою силою стусонув Мо рукою в рукавичці межи плечі, що він мало не порізав собі руку, і Сойка повернувся та уявив собі, як лезо, що різало папір, увійде Свистунові в груди.
Мо примусив себе відкласти ніж убік і взяти наступний аркуш, шукаючи спокою в стосі склеєного білого паперу.
Свистун мав слушність. Він тягнув час, але не тому, що боявся смерті, а тому, що ця книжка ніколи не мала бути готова, і кожен рух лише сприяв поверненню людини, яку Орфеєві слова вже не зобов’яжуть. Мо тепер навряд чи відчував їх — увесь відчай, що в темному льоху краяв йому серце, всю лють і безнадійність… Вони зблідли, наче його руки омили від них серце.
А що станеться, коли Вогнерукий і Реза не знайдуть першої книжки з чистими сторінками? Що, коли жах проковтне Бріану та її батька? Невже він тоді вічно стоятиме в цій залі і зшиватиме чисті сторінки? Не вічно, Мо. Ти не безсмертний. На щастя.
Свистун уб’є його. Він чекає цієї миті, відколи вони зустрілися вперше в Сутінковому замку. І шпільмани оспівають смерть Сойки, а не Мортимера Фольхарта. Але що станеться з Резою і ненародженою дитиною? А з Меґі? Не думай, Мортимере. Ріж, фальцюй, зшивай, тягни час, навіть якщо не знаєш, навіщо він тобі. Реза, коли його вб’ють, може вилетіти звідси і знайти Меґі. Меґі…
Благаю вас! Не забирайте життя моєї доньки! — молив він усім серцем білих жінок. — Я піду з вами, але лишіть Меґі тут. Її життя тільки-но починається, дарма що вона ще не знає, в якому світі житиме.
Різати, фальцювати, зшивати — на чистому папері йому ввижалося обличчя Меґі. Він майже вірив, ніби відчуває її поряд із собою, як і тоді, в кімнаті Сутінкового замку, в тій самій кімнаті, де жила й Віолантина мати. Віоланта… Вони вкинули її до якогось льоху. Мо достеменно знав, що найбільше лякає її там: що пітьма забере в неї навіть ті нечисленні речі, які вона ще може бачити. Вона, Змієва донька, і досі зворушувала його, і він охоче допоміг би їй, але Сойка мав спати.
Для нього запалили аж чотири смолоскипи. Вони давали небагато світла, але це було краще, ніж нічого. Ланцюги аж ніяк не полегшували праці. Їхній брязкіт нагадував під час кожного руху, що він не у своїй майстерні в садку Елінор.
Двері відчинилися.
— Ну,
