Душевна музика - Террі Пратчетт

Там навіть була вбиральня — ще один зразок побутово-гігієнічного мистецтва у виконанні Ч. Г. Убірного. Бачок прикрашений фризом із зеленими й блакитними квітами. І знову, як у випадку ванної й мила, це приміщення також мало такий вигляд, ніби хтось його створив, а тоді прийшов хтось інший і додав дрібних деталей. Хтось інший із глибшими знаннями про сантехніку, для початку. А потім прийшов ще хтось, хто розумів — по-справжньому розумів, — що рушники мусять бути м’якими й допомагати людям у витиранні, а мило мусить милитися.

Такого не чекатимеш, доки не побачиш на власні очі. А тоді ніби бачиш уже не вперше.

Вилинялий рушник упав із сушарки й поповз підлогою, доки не звалився й не явив з-під себе Смерть Щурів.

— ПИСК?

— Ох, ну гаразд. Куди ти хочеш, щоби я пішла тепер?

Щур дременув крізь відчинені двері й зник у коридорі.

Сюзен пішла за ним до наступних дверей. Повернула наступну ручку.

Ще одна кімната в кімнаті. Посеред темряви віддалік — кахляний острівець зі столом, кількома стільцями, буфетом...

...і кимось. Хтось згорблений сидить за столом. Сюзен обережно наближалася. Стало чутно брязкіт начиння на тарілці.

Якийсь стариган собі вечеряє і говорить сам до себе з повним ротом між тим, як підносить виделку до рота. Якась замкнена на собі нечемність.

— Хіба я тут винен! — бризкає слиною. — Я від початку був проти, але ні, йому треба було, — збирає зі столу сарделькову шрапнель і кладе назад до рота, — в усе це вникати, а я казав йому, тут не вийде не ув’язатися, — наколює шмат невизначеної смаженини, — о ні, але він так не може, — бризкає слиною, грозить виделкою повітрю, — коли так вляпатися, казав я йому, то як вилізти, та, скажи на милість, — вкладає шмат яєшні на хліб і поливає кетчупом, — але ні...

Сюзен підійшла ближче й обійшла освітлений острівець. Чоловік її не помітив.

Смерть Щурів видерся ніжкою стола й вистрибнув на скибку підсмаженого хліба.

— О, це ти.

— ПИСК.

Чоловік озирнувся.

— Де? Де?

Сюзен ступила на килимок. Чоловік так різко підскочив, що перекинув стілець.

— А ти ще хто така?

— Ви не могли б не погрожувати мені тим загостреним шматком бекону?

— А ну відповідай, молода жінко!

— Я Сюзен, — але це прозвучало якось не так. — Герцогиня Стогелітська, — додала вона.

Зморшкувате обличчя старого зморщилося дужче, коли він намагався виснувати щось із почутого. Тоді чоловік відвернувся й здійняв руки.

— О, так! — заволав він, ніби звертаючись до всього приміщення одразу. — Щоби все остаточно накрилося мідним тазом, тільки цього бракувало!

Він потицяв пальцем у бік Смерті Щурів, і той відхилився.

— Ах ти хитрий гризуне! Чую, у нас тут щур завівся!

— ПИСК?

Тремтливий палець враз завмер. Старий розвернувся.

— Як це ти крізь стіну пройшла?

— Перепрошую? — перепитала Сюзен, відступаючи. — Не знала, що тут стіна.

— А що це тоді, туман хапонський? — ревнув старий і ляснув долонею об повітря.

Гіпопотам спогадів завовтузився у мулі пам’яті.

— Альберт? Так?

Альберт схопився за голову:

— Гірше й гірше! Що ти їй вже нарозповідав?

— Він не казав мені нічого, крім «ПИСК», а я не знаю, що це значить. Але... слухайте, тут немає стіни, тільки...

Альберт висмикнув з буфета шухляду.

— Воззри, — сказав він різко. — Молоток — так? Цвях — так? Дивись.

І забив цвях у повітря десь за п’ять метрів над краєм кахлевого острівця. Цвях тримався.

— Стіна, — сказав Альберт.

Сюзен сторожко торкнулася цвяха. Він був трохи липким на дотик, ніби наелектризований.

— Ну, мені це на дотик не як стіна, — спромоглася промовити вона.

— ПИСК.

Альберт випустив молоток із руки, і той впав на стіл.

«Він кремезний чоловік, — подумала Сюзен. — Доволі високий, але ходить згорблений і підтюпцем, ніби якийсь посіпака божевільного вченого».

— Здаюся, — сказав він, знову грозячи Сюзен пальцем. — Я казав йому, що добра з цього не буде. А він поліз, а далі слово за слово, те кришеня притягнув... Ти куди ділась?

Сюзен підійшла до столу, поки Альберт бігав кухнею й намагався знайти її, розмахуючи руками й хапаючи повітря.

На столі були сирна дошка й табакерка. Вервечка сосисок. Жодного свіжого овоча. Панна Дупс пропагувала відмову від смаженини на користь свіжих овочів і звала це «здоровим способом життя». Багато бід вона списувала на нехтування «здоровим способом життя». Альберт, який далі кидався по кухні й хапав руками повітря, уособлював їх усі.

Сюзен сиділа на стільці й спостерігала за цим чудернацьким танцем.

Альберт зупинився й затулив долонею одне око. А тоді дуже повільно озирнувся. Незатулене око зосереджено зіщулилося.

Він придивлявся до стільця. Око сльозилося від напруги.

— А непогано, — тихо сказав він. — Гаразд. Ти тут. Щур із конем привели тебе. Дурні кляті. Гадають, що так і слід чинити.

— Із чим чинити? — спитала Сюзен. — І я не... оте, як ви мене назвали.

Альберт витріщився на неї.

— Господар так умів, — сказав він зрештою. — Така робота. Гадаю, ти давно вже виявила, що так умієш, ге? Бути непомітною, коли не хочеш, щоби помітили.

— ПИСК.

— Що? — спитав Альберт.

— ПИСК.

— Каже, я мушу пояснити, — Альберт звучав втомлено, — що «кришеня» означає малу дитину. Гадає, що ти неправильно розчула.

Сюзен опустила плечі.

Альберт підсунув собі стільця й сів.

— Скільки тобі?

— Шістнадцять.

— Божечки, — Альберт завів очі. — І давно тобі шістнадцять?

— Відколи стало не п’ятнадцять, ясно що. Ви геть дурний?

— Йой-йой, як час біжить. Ти знаєш, чому ти тут?

— Ні... але, — Сюзен вагалася, — але це якось пов’язано з... це щось типу як... Я бачу те, чого не бачать інші, і я зустріла декого, про кого в казках розповідають, і я знаю, що бувала тут раніше... і всі ці черепи й кістки на всьому...

Альберт підвівся й навис над нею, сухий і згорблений, ніби гриф:

— Може, хочеш какао?

Альбертове какао сильно відрізнялося від пансіонного, тамтешнє нагадувало радше коричневу гарячу воду. В Альбертовому какао плавав жир.

Якщо перехилити горнятко догори дном, то воно не одразу й випаде.

— Твої мама