Протистояння. Том 2 - Стівен Кінг
– Гей, тиу, довгань високий-поутворний, – сказав водій, розтягуючи слова, і Сміттєбак відірвав погляд із ракети на колесах й переключив увагу на цього чоловіка.
Зросту він мав п’ять футів і три дюйми.[22] Його волосся було начесане, накручене, напомаджене й намазане бріоліном. Сама зачіска додавала йому три дюйми.[23] Завитки волосся закінчувалися над коміром його куртки качиним хвостиком, і то був не просто качиний хвостик, а справжній аватар качиних хвостів усіх зачісок, що носили вилупки з покидьками цього світу. На ногах у нього були чорні гостроносі чоботи без застібок – натомість із боків були еластичні вставки. Високі кубинські підбори додавали Пацанові ще три дюйми, що в сумі складало поважних п’ять футів і дев’ять дюймів.[24] Линялі джинси сиділи на ньому так щільно, що можна було побачити дати на центах, які лежали в кишенях. Вони обтискали його тугі маленькі сідниці, перетворюючи кожну півкулю на блакитну скульптуру, а промежина мала такий вигляд, ніби туди заштовхали замшевий мішечок із м’ячиками для гольфу. На ньому була бордова шовкова сорочка а-ля вестерн, прикрашена жовтою облямівкою та ґудзиками зі штучних сапфірів. Матеріал запонок скидався на поліровану кістку, і пізніше Сміттєбак довідався, що саме з неї їх і зробили. Пацан мав два набори: один – з пари людських корінних зубів, другий – з різців добермана. Попри страшну спеку, на сорочку Пацан накинув шкіряну мотоциклетну куртку з орлом на спині. Усю її поверхню перекреслювали застібки-блискавки, зубці якої сяяли, наче діаманти. З наплічників та пояса звисали три кролячі лапки – біла, коричнева й зелена, як убрання Святого Патрика. За чудернацькістю куртка перепльовувала навіть сорочку й хвацько рипіла від оливи. Над орлом, цього разу вишите срібними нитками, красувалося слово «ПАЦАН». Між купою блискучого волосся і поставленим сторчака коміром мотоциклетної куртки вмостилося бліде лялькове лице з повними й надутими, однак бездоганно виліпленими губами, широким лобом без жодної цятки чи зморшки, чудними повними щоками та мертвими сірими очима, що націлилися на Сміттєбака. Він скидався на карликового Елвіса.
Його плаский живіт перехрещували два збройні ремені, і з обвислих кобур стирчали руків’я двох велетенських револьверів 45-го калібру.
– Гей, хлопче, шоу я скаужу? – промовив Пацан своєю ковбойською говіркою.
Сміттєбак промовив єдине, що спало йому на думку:
– Мені подобається ваша машина.
І він угадав. Можливо, інших правильних відповідей не існувало. П’ять хвилин по тому Сміттєбак уже сидів на пасажирському місці, а Пацан розганяв купе-двійку до стандартної швидкості – на його думку, цей стандарт був десь у районі дев’яноста п’яти.[25] Велосипед, який Сміттєбак підібрав у західному Іллінойсі, став лише цяткою на горизонті.
Чувак-Сміттєбак висловив несміливе припущення, що коли вони натраплять на затор на дорозі, на такій швидкості Пацан не зможе вчасно загальмувати. Насправді, їм уже трапилося кілька розбитих машин, та Пацан оминув їх, не збавляючи швидкості та не зважаючи на верескливий протест шин.
– Гей, хлопче, – мовив Пацан, – у мене рефлекси клац-клац. Час розраховую на раз-два-с. Долька секунди – кермоу вже круть-круть. Віриш чи нє?
– Так, сер, – кволо озвався Сміттєбак.
Він почувався так, наче розворушив зміїне гніздо.
– А ти нічоу так хлоп’як, – сказав Пацан своєю дивною, протяжною говіркою.
Його лялькові очі витріщалися на блискучу від спеки дорогу, вчепившись руками за флуоресцентно-помаранчеве кермо. На дзеркальці заднього огляду розгойдувалися й підскакували великі гральні кості з маленькими черепами замість чорних цяток.
– Ану вхопи-но нам пивасу із заднього сідала.
Там лежала упаковка «Курсу». Пиво було теплим, і Чувак-Сміттєбак ненавидів пиво, та він хутенько випив бляшанку і сказав, яке ж воно добре.
– Гей, хлопче, є тіко одне пиво, і це «Курс». Якби міг – сцяв би «Курсом». Віриш у цю хуйню-муйню?
Сміттєбак сказав, що так, дійсно вірить у цю хуйню-муйню.
– Мене звать Пацаном. Сам ото з Шеверпорта, штат Лузьяна. Знаш шо? Оця-от тварюка виграла в усіх крутих автовиставках Півдня. Віриш у цю хуйню-муйню?
Чувак-Сміттєбак сказав, що так, вірить, і взяв собі ще одне тепле пиво – найкраще рішення за таких обставин.
– А тя як звать, хлопче?
– Чувак-Сміттєбак.
– Шо-шо? – на одну мить ті мертві лялькові очі пронизали лице Сміттєбака. – Кпиш з мене, хлопче? Ніхто не сміє кпити з Пацана. Віриш у цю хуйню-муйню?
– Вірю, чесно, – сказав Сміттєбак, – але так мене прозвали. За те, що я раніше розпалював вогнища в сміттєвих баках, поштових скриньках і всьому такому. Якось я спалив пенсійний чек бабці на прізвище Семпл. За це мене відправили до буцегарні. А ще я спалив методистську церкву в Повтенвіллі, штат Індіана.
– Татишо! – Пацан був приємно вражений. – Хлопче, а ти навіжений, як щур у сральні. Та все пучком. Люблю навіжених. Я й сам нарваний. Дах з башні геть на хуй упиздував. Чувак-Сміттєбак, кажеш? Круто. Пасуєм, як два черевики. Їбаттьоговдишло Пацан і Чувак, насравма, Сміттєбак. Клешню, Сміттєбаче.
Пацан простягнув йому руку, і Сміттєбак потиснув її якомога хутчіше, щоб той швидше взявся за кермо обома руками. Вони вжихнули за поворот, і перед ними вигулькнув сідловий тягач із логотипом «Бекінз»[26] на фургоні – вантажівка заблокувала всю трасу. Сміттєбак закрився руками, готовий наступної миті переміститися в астральний вимір. Пацан навіть оком не зморгнув. Купе-двійка ковзнуло лівою стороною траси, наче жук-водомірка, і вони прошмигнули на волосину від кабіни вантажівки – якби майстри тюнінгу нанесли на «форд» ще один шар фарби, точно б зачепили.
– Ледь-ледь, – сказав Сміттєбак, щойно зміг говорити без тремтіння в голосі.
– Гей, хлопче, – безживно промовив Пацан, і одне лялькове око заплющилося, підморгнувши йому без тіні гумору. – Не квакай – я сам тобі все скажу. Як пиво? Охуєнчик, агась? Покатався на велодрипові, і вдарило прямо в макітру, правду кажу?
– Ще б пак, – озвався Чувак-Сміттєбак і добряче хильнув теплого «Курсу».
Він був несповна розуму, та не настільки, щоб сперечатися з Пацаном, поки той тисне на газ. Він ще не зовсім сказився.
– Ну, шо толку пиздячити кругом та навколо, – сказав Пацан і сягнув рукою назад, взяти бляшанку пійла й собі. – Гадаю, ми рулимо в одне й те ж місце.
– Напевне, – обережно промовив Сміттєбак.
– Єднаймось, боу ми того варті, – сказав Пацан. – Премо на захід. Партнери-мушкетери, йоптить. Віриш
