Протистояння. Том 2 - Стівен Кінг

Коли він дійшов до маленького парку в центрі містечка, сонце вже торкалося горизонту. Він сів на латку трави між двома кортами для шафлборду,[16] намагаючись пригадати, як зарадити опікам. Мати Дональда Мервіна Елберта сказала б, що їх потрібно помазати маслом. Однак так слід робити тоді, коли ошпарився кип’ятком або ж коли смажився бекон і на руку ляпнуло гарячим жиром зі сковорідки. Він не уявляв, як можна мазати маслом потріскане, чорне місиво, на яке перетворилася його шкіра від плеча до ліктя, не уявляв, як можна його торкнутися.

Самогубство. Так, це єдиний вихід. Він позбавить себе страждань, як старого пса…

Зі сходу почувся вибух – такий страшний, ніби саму тканину реальності розірвало навпіл. У вечірнє небо кольору індиго зринула вогненна колона. Сміттєбакові довелося замружити очі – вони сльозилися від того видовища, однак погляду він не відвів.

Попри весь біль, вогонь утішив його… більше того – він зрадів так, ніби здійснив щось дійсно значуще. Вогонь був найкращими ліками, дієвішими за морфін, який він знайшов наступного дня (коли сидів у тюрмі, за гарну поведінку йому дозволили працювати в шпиталі, бібліотеці й гаражі, тож він знав, що таке морфін, елавіл і даврон-комплекс). Він не асоціював свою муку зі стовпом вогню. Сміттєбак знав лише те, що вогонь добрий, вогонь прекрасний. Він – те, що потрібне зараз і завжди буде потрібне. О чудесний вогонь!

За кілька секунд вибухнула друга цистерна, і навіть тут, за три милі від неї, Сміттєбак відчув теплий поштовх розширеного повітря. Гримнула наступна цистерна, за нею – ще одна. Після короткої паузи одна за одною рвонули ще шість цистерн, і на небо стало боляче дивитись, однак він не зводив з нього очей, сповнених жовтого полум’я, – шкірився, забувши про поранену руку та самогубство.

Коли вибухнула остання цистерна, минуло мало не дві години, і на землю опустилася ніч, однак вогонь розвіяв пітьму, і помаранчеве небо світилося гарячковим полум’ям. Вогонь танцював уздовж східного горизонту, простягнувшись від краю до краю. Це нагадало йому про комікси з дитинства – адаптацію «Війни світів» Герберта Веллса. Пройшли роки, і хлопчика, якому належав той комікс, не стало. Лишився Чувак-Сміттєбак, і він розкрив дивовижну й жаску таємницю смертоносного променя марсіян.

Потрібно було рухатися далі – температура в парку зросла на десять градусів. Краще рушити на захід і триматися попереду вогню, що розповсюджувався хутким руйнівним колом. Та Сміттєбак був не в змозі бігти. Тож він заснув на траві, і відблиски вогню затанцювали на обличчі стомленої, змученої дитини.

Уві сні до нього прийшов темний чоловік. Він був у балахоні з каптуром, що приховував його обличчя… та все ж Чуваку-Сміттєбаку здалося, що він його вже десь бачив. Йому здалося, що коли до нього гукали ледарі Повтенвілля, які сновигали біля пивниці та цукерні, серед них був і оцей незнайомець – мовчазний та замислений. Коли він працював у «Скраббі-даббі» (намилити фари, обстукати двірники, подраїти пороги, гей, містере, вам, може, гарячого воску?), не знімаючи мачулок-рукавиць, доки рука не ставала блідою, як дохла риба, а нігті – білими, як свіжа слонова кістка, – він наче бачив вишкірене обличчя цього чоловіка: воно світилось вогнем і божевільною радістю, позираючи на нього з-під плівки мильної води, що котилася лобовим склом автівки. Коли шериф відправив його до дурки в Терр-От, темний чоловік був помічником психіатра в кімнаті для шокотерапії – стояв і либився в нього над головою, схилившись над пультом керування («Запечу тобі мозок, хлопче, – допоможу позбутися Дональда Мервіна Елберта й стати Чуваком-Сміттєбаком, може, гарячого воску?»), готовий шваркнути в його голову тисячу вольт. Так, знав він цього темного чоловіка: у нього було лице, яке не можна роздивитись, і руки, що тримали мертву колоду й здавали самі піки, і очі, що палали страшніше за вогонь, і посмішка, що шкірилася на тебе з-за могили цього світу.

– Я зроблю все, що хочеш, – вдячно промовив він уві сні. – За тебе – життя!

Темний чоловік підняв руки, і силует балахона вподібнився до чорного повітряного змія. Вони стояли на височині, і внизу лежала палаюча Америка.

Я посадовлю тебе на чільне місце у своїй артилерії. Ти – саме той, хто мені потрібен.

Тоді він побачив армію з десятків тисяч чоловіків і жінок – обірванців, що мчали пустелею на схід, до гір; військо, схоже на лютого, роз’ятреного звіра: вантажівки, джипи, фургони, будинки на колесах, пікапи й танки з людьми, і в кожного на шиї висіло по чорному каменю, з глибин якого іноді просвічувала червона пляма, яка могла бути Оком або Ключем. І в ар’єргарді, на величезному танкері з кремезними шинами, він побачив себе й одразу ж зрозумів, що цистерна наповнена желеподібним напалмом… а позаду нього рухалася колона вантажівок з гранатами, мінами Теллера[17] й пластиковою вибухівкою; вогнеметами, сигнальними ракетами та ракетами з тепловим самонаведенням; пістолетами, кулеметами й ракетницями. Ось-ось мав початися танець смерті – струни скрипок з гітарами вже диміли, і повітря виповнилося смородом сірки й кордиту.

Темний чоловік знову здійняв руки, а коли опустив їх, усе стало холодним і мовчазним: вогнів не було, навіть попіл захолов, і на мить Сміттєбак знову став Дональдом Мервіном Елбертом, маленьким переляканим хлопчиком. Лише в ту мить у його голові блимнула підозра, що він лише черговий пішак у гігантських шахах темного чоловіка, що його ошукано.

Та тоді він помітив, що обличчя темного чоловіка трохи відкрилось: у глибоких очницях – там, де мали бути очі, – палали дві червоні жарини, освітлюючи вузький, як кинджал, ніс.

– Я зроблю все, що попросиш, – вдячно промовив Сміттєбак уві сні. – За тебе – життя! За тебе – душу!

– Ти будеш моїм палієм, – серйозно сказав темний чоловік. – Ти мусиш прийти до мого міста – там тобі все розповім.

– Де воно? Де воно?

Сміттєбака трусило від нетерплячості й новонародженої надії.

– На заході, – голос темного чоловіка вже затихав. – На заході. За горами.

На цьому він прокинувся. Усе ще стояла ніч, і небо досі світилося. Полум’я підкралося ближче. У горлі пересохло від жару. Вибухали будинки. Зорі зникли – їх затулила густа димова завіса. Почало мжичити попелом. Корти для шафлборду припорошило чорним снігом.

Тепер, коли в нього з’явилась мета, Сміттєбак усвідомив, що може йти далі, і пошкутильгав на захід. Час від часу він помічав інших людей, що пережили супер грип, – вони полишали Ґері, озираючись на пожарище. «Дурні, – співчутливо подумав Сміттєбак. – Ви