Протистояння. Том 2 - Стівен Кінг
– Сібола! Сібола! – зачаровано зойкав він. – За тебе – життя!
Він погріб по-собачому; зробивши коло, знову попив, а тоді переліз через край і незграбно гупнув на траву. Недаремно, усе недаремно. Зненацька його скрутило від перепою. Він гучно виригав усю воду. Навіть блювалося з насолодою.
Він звівся на ноги, схопився клешнею за борт фонтана та знову напився. Цього разу шлунок прийняв дарунок зі щирою вдячністю.
Хлюпаючи, наче повний бурдюк, він почвалав до алебастрових східців, що вели до білого моноліту – до східців між золотими пірамідами. Він був уже на півдорозі, коли судома переломила його навпіл. Щойно все минулося, він уперто побрів далі. Там стояли двері обертового типу, і він витратив мало не всі сили, щоб вони зрушили з місця. Сміттєбак проштовхався в оздоблений оксамитом вестибюль. Під ногами пружинив розкішний, журавлинового кольору килим. У вестибюлі були віконця касирів, реєстраційна, поштова та ключна стійки – всі порожні. Праворуч, за орнаментальною загорожею, що сягала йому до ліктів, Сміттєбак побачив казино. Він вражено витріщався на ряди гральних автоматів, що вишикувалися пліч-о-пліч, наче солдати. За ними виднілася рулетка, стіл для гри в крепс, а за мармуровою балюстрадою були столи для гри в бакара.
– Є тут хто? – каркнув Сміттєбак, однак відповіді не почулося.
Тоді йому стало лячно, бо це було місце привидів – місце, де могли чаїтися монстри. Та виснаження ослабило страх. Непевною ходою він спустився до казино й пройшов повз бар «Левеня» – там у глибокій тіні мовчки сидів Ллойд Генрейд і спостерігав за прибульцем, тримаючи в руці стакан води «Поланд спринг».
Він підійшов до стола, оббитого зеленим сукном, на якому був таємничий напис: «ДИЛЕР ПОВИНЕН БРАТИ ДО 16 І ЗУПИНИТИСЯ НА 17».[34] Сміттєбак виліз на нього й миттєво заснув. Скоро навколо Чувака-Сміттєбака, цього сплячого обірванця, зібралося з півдюжини людей.
– Що будемо з ним робити? – спитав Кен Демотт.
– Хай спить, – відказав Ллойд. – Він потрібен Флеґґу.
– Та ти шо. І де ж у біса цей Флеґґ, га? – почувся інший голос.
Ллойд розвернувся до мовця – той чоловік уже почав лисіти і був на цілий фут вищим од Генрейда. Та він відсахнувся, щойно Ллойд глянув на нього. Тільки камінь Ллойда був неоднорідним – у його центрі блищало моторошне червоне включення.
– Геку, тобі так кортить його побачити? – поцікавився Ллойд.
– Ні, – сказав чоловік із рідкою шевелюрою. – Гей, Ллойде, ти ж знаєш, що я не…
– Звісно, – опустив погляд на чоловіка, який спав на столі для блекджеку. – Незабаром Флеґґ з’явиться. Він чекав на цього мужика. Цей мужик – особливий.
На звертаючи на ці розмови жодної уваги, Чувак-Сміттєбак спав на столі блаженним сном.
* * *18 липня Сміттєбак і Пацан провели ніч у мотелі в містечку Ґолден, штат Колорадо. Пацан вибрав дві кімнати із замкненими суміжними дверима. Бувши добряче напідпитку, він розв’язав цю дрібницю, відстреливши замок трьома кулями свого 45-каліберника.
Він підняв ногу й копнув двері своїм мініатюрним чоботом. Вони розчахнулись. У повітрі крутилася цівка блакитного диму.
– Хуяк, блядь, – сказав він. – Вибирай кімнату, Сміттєбачку.
Чувак-Сміттєбак вибрав кімнату праворуч, і на деякий час його лишили в спокої. Пацан кудись пішов. Чувак-Сміттєбак повільно розмірковував над тим, щоб просто злиняти, розчинившись у пітьмі, перш ніж трапиться щось справді кепське, намагаючись придумати, як розв’язати проблему з транспортом, коли повернувся Пацан. Чувак-Сміттєбак збентежився, побачивши, що до кімнати заїжджає крамничний візок, повний шестибаночних упаковок пива «Курс». Лялькові очі тепер уже були червоні та облямовані запаленими колами. Його помпадур розкручувався, наче зламана пружина, і пасма жирного волосся звисали Пацанові на вуха та щоки, від чого він скидався на небезпечну, хоч і абсурдну печерну людину, яка знайшла й одягла шкіряну куртку, яку покинув мандрівник у часі. На поясі куртки туди-сюди гойдалися кролячі лапки.
– Тепле, та хіба комусь не пох? Правду кажу? – спитав Пацан.
– По-любому, – закивав Сміттєбак.
– Тримай пиво, дірка-в-гузні, – сказав Пацан і кинув йому одну бляшанку.
Коли Сміттєбак потяг за вушко, йому в обличчя порснула піна, і Пацан загоготав своїм дивним мініатюрним сміхом, обома руками тримаючись за плаский живіт. Сміттєбак слабко всміхнувся. Він вирішив, що втече сьогодні ж, коли сон зморить це мале чудовисько. З нього досить. А те, що Пацан говорив про темного священика… Чувака-Сміттєбака так налякали його слова, що він навіть не міг як слід пояснити цей страх. Казати подібне, навіть жартома, було однаково що срати на церковний вівтар або стояти, задерши обличчя до грозового неба, й благати блискавицю, щоб зашкварила тебе до хрусткої скоринки.
Та найгіршим було те, що Пацан не жартував.
Чувак-Сміттєбак не збирався їхати карколомними гірськими серпантинами, коли за кермом сидітиме цей скажений карлик, який квасив цілими днями (і, очевидно, ночами) та розводився про те, що збирається скинути темного чоловіка й посісти його місце.
Тим часом Пацан вижлуктив два пива за дві хвилини, розчавив бляшанки та байдуже кинув їх на одне з односпальних ліжок. Він похмуро витріщався на «Ар-Сі-Ей хромаколор»,[35] тримаючи в лівиці нову банку пива і в правиці – 45-каліберник, яким відстрелив замок суміжних дверей.
– Нема, блядь, світла – нема, блядь, телебаучення, – сказав Пацан.
Що сильніше він напивався, то виразніше проявлявся його південний акцент, вкриваючи слова хутром.
– От параша. Круто, що всі вилупки дали дуба, та де, їбаттьоговдишло, HBO,[36] Ісусе-пердусе? Де в чорта реслінг? Де матчі? Де канал «Плейбой»? Гарні там штуки показували, Сміттєбаче. Ну, вони ніколи не показували, як мужики ласують волохатим чебуреком, як нямкають волохату мушлю, ну, розумієш, про шо я, та в тих краль ноги росли від самих підборідь, доганяєш, блядь?
– Та ясно, – озвався Сміттєбак.
– Хуяк – ще б пак! Не квакай, я сам тобі все скажу.
Пацан витріщився на порожній екран.
– Німа ти пизда, – сказав він і вистрелив у телевізор.
Кінескоп вибухнув із порожнистим ляском. Телевізор ригнув склом. Чувак-Сміттєбак рвучко закрився руками, щоб не поранило
