Протистояння. Том 2 - Стівен Кінг
Та задовго до закінчення сну його паралізувало від страху, ніби він піддивлявся не за старою бабцею, а за якоюсь таємницею, за ледве стримуваним світлом, яке щомиті могло вирватися з її старого тіла й оточити його сліпучим сяйвом, порівняно з яким палаючі цистерни Ґері здалися б жалюгідними свічками на вітрі – сяйвом таким яскравим, що могло перетворити його очі на дві вуглини. «О, будь ласка, забери мене від неї, не хочу мати нічого спільного з цією бабунею, будь ласка, будь ласка, будь ласочка, забери мене з Небраски!» – думав він у ті миті.
Раптом струни без ладу бринькали, і пісня спинялася. Стара втуплювала погляд прямо туди, де сидів Сміттєбак, визираючи з-за ширми з переплетеного листя. Її обличчя помережили зморшки, крізь ріденьке волосся просвічував череп, та очі були блискучі, як діаманти, – бриніли отим лячним світлом.
– Тхори в кукурудзі! – зойкала вона старим, надломленим, однак сильним голосом, і він відчував зміну у своєму тілі, опускав погляд і бачив, що став тхором – волохатою, коричнево-чорною, скрадливою тварюкою: його ніс видовжувався й гострішав, очі зменшувалися до чорних блискучих цяток, а нігті ставали гострими пазурами. Тепер він був тхором – боягузливою нічною істотою, що полювала на слабших, менших тварин.
Тоді він починав верещати, допоки не просинався від власного крику, а тоді лежав у пітьмі, вирячивши очі та обливаючись потом, і обмацував себе, аби впевнитись, що тіло не втратило людської подоби. Під кінець цієї панічної перевірки він хапався за голову, щоб пересвідчитися, що вона не заросла шерстю, що то людська голова, а не щось видовжене, гладеньке та обтічне, як куля.
Триста миль Небраски Сміттєбак промчав за три дні – його пальним був високооктановий жах. У Колорадо він потрапив неподалік Джульзбурґа, і сни почали вицвітати, як старі світлини.
(Щодо матінки Ебіґейл, то незабаром після того, як Чувак-Сміттєбак оминув Гемінгфорд-Гоум з північного боку, вона прокинулася вночі 15 липня він сильного ознобу й відчуття, в якому страх змішався з жалем. Що вона жаліла – якусь людину? Ебіґейл подумала, що їй, певне, снився Андерс, один з її внуків, який випадково загинув на полюванні, коли йому було всього шість рочків.)
18 липня, на південному заході від Стерлінга, штат Колорадо, за кілька миль від Браша, він зустрів Пацана.
* * *Сміттєбак прокинувся вже тоді, як на землю почали спускатися сутінки. Повітря в салоні розжарилося, попри запону на вікнах. Його горло стало сухим колодязем, облицьованим наждачним папером. Скроні сіпалися й гупали. Сміттєбак вистромив язика і торкнувся його пальцями – на дотик він був схожим на кору мертвої гілляки. Він спробував сісти і вхопився за кермо «мерседеса», але одразу відсмикнув обпечену руку, засичавши від болю. Обмотавши руку сорочкою, він відкрив дверцята. Сміттєбак гадав, що просто вийде з машини, та переоцінив власні сили й недооцінив ступінь зневоднення організму: ноги підломились, і він упав на розпечений асфальт. Він застогнав і поповз у затінок «мерседеса», наче скалічений рак. І сидів там, звісивши голову й руки між підібганих ніг, важко сапав і похмуро витріщався на два тіла, що валялися біля автівки: вона – з браслетами, що виблискували на зіщулених, висушених руках, і він – з по-театральному білим волоссям над муміфікованим мавпячим обличчям.
Він мусить дійти до Сіболи, перш ніж зійде сонце. Як не встигне – помре… прикипівши очима до своєї мети! Та ж не може чорний чоловік виявитися таким жорстоким, не може!
– За тебе – життя, – прошепотів Чувак-Сміттєбак, і коли сонце спустилося за гори, він зіп’явся на ноги й рушив до веж, мінаретів і вулиць Сіболи, в якій уже почали загорятися вогники.
Коли денна спека переплавилась у прохолоду пустельного вечора, він помітив, що може трохи пришвидшитись. Його розтоптані, перемотані мотузками кеди тупали-ляпали асфальтом траси 15. Він сунув уперед, звісивши голову, наче підв’ялий соняшник, тому й не помітив, як пройшов зелений світловідбивний знак, на якому було написано «ЛАС-ВЕҐАС 30».
Він думав про Пацана. За всіма правилами вони мали б бути разом. Мали б в’їхати в Сіболу на його купе-двійці з прямоточним глушником,[20] луна від якого котилася б по всій пустелі. Однак Пацан виявився недостойним, і до пустовища Сміттєбака відправили самого.
Його ступні підіймалися та опускалися, ляскаючи дорогою.
– Сібола-ла! – каркав він. – Тиц, ти-диц, ти-диц!
Близько півночі він упав на узбіччя й забувся тривожним сном. Місто було вже ближче.
Дійде.
Він був цілком певен, що дійде.
* * *Почув він Пацана задовго до того, як побачив. Зі сходу гриміло потужне, тріскотливе ревіння прямоточного глушника, тавруючи тишу липневого дня. Звук линув трасою 34 з боку міста Юми, штат Колорадо. Спершу йому захотілося сховатися – так само, як він ховався від уцілілих людей відтоді, як полишив Ґері. Та цього разу щось змусило його лишитися на місці, і він стояв, розставивши ноги над велосипедною рамою, та сторожко дивився назад, через плече.
Грім дедалі гучнішав, а тоді сонячні промені заблищали на хромованих поверхнях і
(??ВОГОНЬ??)
на чомусь яскравому й помаранчевому.
Водій помітив його. Він перемкнувся на нижчу передачу, і двигун зайшовся кулеметною чергою. Шини «Ґуд’єр» лишили на трасі гарячі гумові пасма. Наступної миті машина опинилася біля нього. Вона не просто працювала на холостих оборотах, а хекала, наче велетенський хижак, якого не до кінця приручили. З неї вийшов водій, та Сміттєбак бачив лише автівку. Він знався на автомобілях і любив їх, хоча сам мав лише учнівське посвідчення. Перед ним стояла справжня красуня – машина, над якою працювали не один рік, вклали не одну тисячу доларів. Зазвичай на такі кралі можна було подивитися лише на виставках автолюбителів. Так, перед ним стояв плід справжнього кохання.
То був «форд» 1932 року випуску, купе-двійка, однак його власник не спинився й не обмежився звичайним тюнінгом для подібних автівок. Він пішов набагато далі та перетворив машину на пародію всіх американських автомобілів, на осяйний науково-фантастичний агрегат із намальованим вручну полум’ям, що виривається з численних труб. Кузов вкривала золота фарба з крихітних блискіток. Приймальні труби глушника, що тягнулися вздовж усього корпусу, скажено сяяли хромом. Випукле вітрове скло скидалось на бульбашку. Задні шини були гігантськими «Ґуд’єр вайд овалз»,[21] і для
