В тіні янгола смерті - Тарас Завітайло

— А нічого! Переконав мельника, що ви — корисні.

Домовик вдоволено посміхнувся.

— Це вже точно, що корисні! А ти чого приїхав? — звернувся він до Никодима. — Ми з Савкою оце якраз до тебе збиралися, на Інгулець, погуляти.

— Відпадає гульня наша, як гній від підошви, — відповів водяник.

— А що трапилось?

— Відьми… Знайшли схованку, тварюки!

Очі вітряка округлилися.

— А Сомко?

— Нема Сомка. Загинув.

Вітряк зціпив зуби і стис кулаки.

— У-у-у! У-у-у! — завив він.

— Я тому й приїхав, щоб тебе забрати. Ось і козаки зі мною на відьом іти погодилися, та ще двоє лісовиків — пам’ятаєш, я розповідав, — Жменька і Кулака?

— Пам’ятаю. На тараньку висушу тварюк!

— Кого? — не зрозумів водяник. — Лісовиків?

— Відьом!

— Ну, ви тут поспілкуйтеся, — втрутився в розмову нечисті Андрій, — а ми з Бородавкою в село.

— До Гапки? — Никодим хитро підморгнув Андрієві.

— Не твоє діло, — відмахнувся Андрій.

Водяник єхидно хихикнув.

— У! Коли характерник, — не втримався й Вітряк, — то не здивуюся, до якої Гапки… До відь…

— До знахарки, — сердито обірвав його Андрій, і домовик прикусив язика.

— Ну, бувайте, я завтра вдень зайду, — сказав Никодим козакам і взяв Вітряка під руку. — Ходімо. У мене в торбі гостинці, я розкладу, а ти клич Савку й Козодоя. Пом’янемо Сомка.

Вітряк насупився.

— З Козодоєм пити не стану! У! Та й зараз він бозна-де, я йому сьогодні прочухана дав, а Савку покличу.

Про що далі говорила нечисть, козаки вже не чули, бо, заплигнувши на коней, подалися на інший край села — до знахарки Гапки.

Село спало. Проїжджаючи повз сонні хати, козаки не зустріли жодної живої душі, тільки собаки, пронизливо гавкаючи, зрідка вибігали до приїжджих, і козаки відганяли їх нагайками.

І от вони під’їхали до невеликої біленької хатини, у віконці якої ще світилося. Прив’язавши коней коло тину, козаки розсідлали їх і насипали в жолоб, що стояв під тином, вівса.

— Я потім напою, — сказав Бородавка.

— Гаразд, — відповів Андрій. — Ходімо.

І козаки, підійшовши до хати, постукали в двері.

— Відчиняй! — крикнув Бородавка.

— Кого це там принесло сере ночі? — долинув з хати зичний і невдоволений жіночий голос, і за мить за дверима почулися кроки.

— Свої, бабо Галю, відчиняйте! — відповів Андрій.

— Сивий, ти? — запитав інший, м’який і привітний голос, і двері відразу відчинилися. На порозі стояла невисока, струнка жінка з розпущеним волоссям.

— Андрію! — радісно вигукнула вона.

З-за спини Андрія показався Бородавка.

— І Степан тут! Заходьте, заходьте, гості дорогенькі! — радісно щебетав усе той же приємний голос.

Козаки скинули шапки, перехрестилися, вклонилися і зайшли в хату.

— Здрастуй, Гапко! Здрастуйте, бабо Галю!

Справа, коло печі, сиділа літня жінка, досить огрядна, з повними щоками і подвійним підборіддям; на голові її був очіпок. Жінка пряла.

— Здоров, козаки! — посміхнулася баба Галя і відклала прядиво.

— Накривайте стіл, хазяєчки! — сказав Бородавка.

Козаки відстебнули шаблі і поставили їх у кут. Жінки заметушилися і стали накривати на стіл. Козаки сіли на лавку.

— Сподіваюся, надовго? — запитала Гапка і ніжно глянула на Андрія.

Козак зніяковів.

— Та завтра ж і їдемо. Справи, — непевно відповів він.

Жінка, здалося, теж зніяковіла.

— Що ж так? Півроку не бачилися, а ти вже їдеш… Я чула, похід був?

— Був, — сухо відповів Андрій.

— Вдалий? — запитала Гапка, і її голос був уже не таким радісним.

— Не те слово! — відповів Бородавка.

Тієї миті фіранка на печі відсунулася, і відтіля показалося личко дівчинки років шести. Чорні, як смола, коси були розпущені, а карі очі з зацікавленням розглядали козаків.

— Хто це? — здивувався Андрій.

Гапка повернулася до дівчинки.

— Пташка. Ми знайшли її в степу зі знайомим знахарем. Вона в нього живе в лісовій хатині, але зараз знахар кудись у справах подався, а мені Пташку залишив.