В тіні янгола смерті - Тарас Завітайло
Жменька теж ствердно кивнув і сказав:
— А людину ми вперше так близько бачимо. Чаклун, кажеш?
Сивий кивнув.
— А з нашими волхвами каші не звариш! Капостять.
— Ями вовчі риють з колами, — додав Кулака.
Андрій зсунув шапку на потилицю.
— Ніде правди діти, і серед наших усякі трапляються… Але характерників не бійтеся! Ми на боці білої нечисті.
Кулака посміхнувся і демонстративно погладив свій вершляг.
— А ми, друже, нікого й не боїмося. Хто тіко дорогу нам перейде, хай на себе потім і нарікає!
— А хто з добром, — додав Жменька, — тим і раді! — І жестом запросив гостей: — Повечеряєте?
— Питаєш! — сказав Никодим, погладивши свій живіт. — Оце ми завжди раді!..
— То ми як, разом з козаками на відьом підемо? — непевно поглядаючи на козака, пошепки спитав Кулака у водяника.
— Атож, — відповів водяник.
Споночіло.
— Ну, будемо спати, а то ми з Сивим вже ніг не чуємо, — потягнувшись, сказав Никодим. — А вранці на Дніпро рушимо.
Лісовики погодилися.
Козак і водяник нарізали очерету, постелилися, лягли і вкрилися гіллям ліщини, рятуючись від настирливих комарів, що так і роїлися над їхніми головами.
Заснули швидко, заснули всі, крім водяника. Думки про завтрашній похід роїлися, як ті комарі, і не давали йому заснути. Дуже вже він хотів подивитися в очі тим потворам, що Сомка замордували, і ще більше хотів поквитатися з ними, помститися за друга. Він довго крутився і вовтузився, та, зрештою, сон таки зборов його.
І знов наснився Никодиму дивний сон, дивний, бо чимсь схожий на той, який він бачив кілька тижнів тому тут, на Інгульці. Знову густий туман, і Никодим пливе по ріці, пливе швидко, як тільки може, і серце несамовито калатає… Він має встигнути… Але куди? Навіщо?.. Никодим не розуміє, але пливе все швидше й швидше. Раптом туман розсіюється, і водяник бачить сліпучо-білу жіночу постать — ту саму, що й минулого разу, — вона над кимсь нахиляється і… Жах охоплює Никодима, і він з криком прокидається.
Оговтавшись, водяник підвівся й озирнувся довкола. Його чоло рясніло крапельками поту.
— Насниться ж таке, хай йому грець! — тихенько вилаявся водяник, втер спітніле чоло і знову ліг, з головою накрившись ліщиною. Невдовзі він заснув, і до ранку йому вже нічого не снилося.
Наступного дня по обіді Андрій, Никодим і лісовики вже були на березі Дніпра, де на них чекали Бородавка й Вітряк.
Лісовики з неабияким інтересом розглядали домовика.
— Поки вас не було, — почав Бородавка, — ми з Вітряком по плавнях походили. Бачили сліди відьом… і ще дещо знайшли…
Вітряк дістав кілька скляних осколків.
— У-у-у! Нутром чую: то були сліди тих самих тварюк, що Сомка задрали! У!
— Особисто я перебирати не буду, — сказав Никодим, провівши пальцем по вістрі свого топора, — надто вже багато їх тут розвелося. У плавнях не те що вночі, вдень уже небезпечно! Рушаєм!
Козаки і нечисть заплигнули в дуб і відштовхнулися від берега.
— Скоро почне вечоріти, — зауважив Жменька.
Плавні гули мільйонноголосим хором мошок і комарів. Никодим ляснув себе по шиї.
— Спасу від них нема! Хоч у воду пірнай! — пробурчав він. — А ти, Сивий, питаєш, чого це я до людей тягнуся…
На веслах сиділи Никодим і Бородавка, а правив Андрій. Дуб увійшов у вузький рукав, легка течія несла його між очеретів, що стіною здіймалися по обидва боки протоки. Далі човен вильнув у іншу протоку, потім ще в одну.
— Я б назад сам не вибрався, — пошепки сказав Жменька.
— У! А ніхто б не вибрався, хто плавнів не знає! — відповів Вітряк.
Попереду показався невеликий острів, густо порослий верболозом.
— Там, — кивнув Бородавка.
— У-у-у! Там, там скло знайшли, — сказав Вітряк. — І слідів дуже багато. Видно, вподобали його собі потвори болотяні… Та й не тільки вони… — Домовик вказав на величезних розмірів сліди.
Никодима пересмикнуло. Він упізнав сліди.
— Анциболот? — запитав Бородавка.
— Я більше ні в кого таких лап здоровенних не бачив, — відповів водяник, — він…
Дуб причалив до острова, і всі вистрибнули на берег, крім Никодима. Водяник відвів човен подалі від острова і сховав в очеретах, а сам повернувся вплав.
На острові було тихо. Никодим знав, що в центрі його є чимала галявина, і повів усіх туди. Трава на галявині була скрізь витолочена, то тут, то там лежали кущі верболозу, прим’яті, втоптані в землю, так наче хто придавив їх величезною